У хаті стало темно, і тільки через вузенькі щілини високих фіранок пробивалось —блакитне проміння. Разом з ним пробивалось відкілясь здалеку нудне, хрипке гавкання собак. Дитина знову зірвалась на плач:
— Де мама? Мамо!
— Цить, дитинко, цить, вона... цить...
Тінь від столу посунула на дитячий плач, і раптом дитина крикнула не своїм голосом, який почула Домка аж на вулиці.
— А Оля заходиться,— сказала вона, задихаючись від гострого повітря, що розпирало їй груди. За нею бігли Архип і ще один парубійко із Ради.— Хоч би ще не перелякалася. А чого це в хаті темно?
Щось гостріше за шпичаки морозу враз обсипало її тіло.
— Ану стань, браток, біля дверей,— сказав Архип до свого товариша,— та дістань наган, а я з Домкою.
Вкручена лампа блимала з останніх сил, і Домка, лише переступила поріг, як кинулась до неї, хоч очі інстинктивно шукали в дитячому ліжку білої голівки.
— Оленько,— сказала вона, беручись за коліщатко лампи,— що з тобою? — Дитина мовчала, але Домка в цей же момент помітила, як якась темна, волохата постать посунулась від ліжка попід стіною і застигла в кутку біля печі.— Хто тут?—крикнула Домка з таким ляком, що голос походив скоріше на один раптовий видих.
Гнотик, потривожений її нервовим дотиком, блимнув востаннє і згас.
Архип не бачив, крім Домки, нікого, але мимохіть заступив двері й запитав:
— Ти що, Домко?
— Тут хтось є. Он, он, ай!..
Чорна волохата постать у цей, час висунулась із-за печі й попід стінкою, мов тінь, поповзла до дверей.
— Стій! — крикнув уже Архип.— Хто тут? Чорна волохата постать не зупинялася.
На крик до хати відчинив двері Архипів товариш, що зостався на ґанку.
— Що таке?
— Чиркни сірник!
До'мка, ніби паралізована, все ще маячила біля столу й намагалась викрутити в лампі гніт, хоч він давно вже погас. Нарешті вона кинулась до дитини. У цей час блимнув сірник, чорна постать схопила Архипа за руку з наганом, а Домка голосом, повним здивування, розгубленості і підсвідомої радості, крикнула:
— Тату!
Улас Волос опустив руку, а за рукою, ніби від удару, голова теж упала на груди, переломивши його широку бороду. Архип теж опустив наган, червоніючи від свого не зовсім безстрашного викрику.
— Чого ж ви мовчали? Ох, як же я налякалась. А Олька спить, бідна дитина... Чого вона крикнула?
Улас Волос мовчав.
Блимнув кружком по ґноті червоний вогник, і волохаті тіні захиталися на стінах.
— Може, ви й хлопців випустили? Ото нехай не дуріють... Бач, налякали дитину.
Вона озирнулась на ліжко. Біла голівка в розкиданому на подушці волоссі ніби зломилася на тоненькій шийці. Поза була зовсім незручна, і Домка простягла вже руку, щоб поправити подушку, як раптом очі її мало не випали в ліжко.
— Олю, Олюсю!..— крикнула вона.
Підхоплена на руки біла голівка безсило перехилилась набік і потім упала назад, на червону пляму, а побіля ліжка впала на долівку біліша за стіну Домка.
Архип зирнув одним оком у дитяче ліжко і теж ледве утримався на ногах.
— Ваша робота? — прохрипів він здивовано, видно, не цілком ще зрозумівши, шо трапилося.— Ваша робота? — ї знову підніс наган.
Волос не підводив голови. Він стояв мовчки і, здавалось, навіть не дихав. Його волохата тінь із гострим верхом теж застигла на стіні.
— Василю, клич людей: убивство! — гукнув Архип до свого товариша.
Але Домчина метушня ще раніше привернула на себе увагу сусідів, і дехто вже топтався проти вікон, гублячись у своїх догадках.
— Ось полюбуйтеся на нього,— зустрів їх Архип,— полюбуйтеся: зарізав дитину, а в коморі ще й синочки сидять. Домці води, шпуйніть на неї!
Сусіди, боязко озираючись на Волоса, збилися біля порога. Архип підвищив голос:
— Стережіть його, а ми ще виведемо і тих двох! — І він разом із Василем відчинив двері до комори. Ну, голубчики, виходьте, побалакаємо.
На дверях ніхто не з'являвся.
— Та виходьте, виходьте, полюбуйтеся своїм прародителем. У-у, людоїди чортові!
На дверях і після цього ніхто не з'являвся.
— Боїтеся? А шкодити, анциболоти, не боялися. Ану, Василю, чиркни.
Сірник блимнув на один момент і згас, але й цього було досить, щоб*він освітив середину комори.
Архип поточився назад, аж доки не вперся у чиїсь груди.
— Світи! — прошепотів він, ніби хтось схопив його за горло.— Обидва... Давай лампу!
— Повтікали обидва?— прошепотів Василь, бо нічого не побачив, і знову чиркнув сірник. Тепер полум'я вчепилося за білу шпичку, і тіні сполохано замоталися на стінах. Всі з витягнутими шиями посунули до дверей. На запорошеній сіллю підлозі лежала неохайно скинута з бантини піл-ка сала, а над нею висіло дві пари ніг, озутих у повстяники.
Сірник догорів, до пальця і знову погас.
У хаті хтось настирливо, мабуть, з простягнутою рукою, кричав: "Дайте огарок, дайте огарок". Під присінками не переставало скавучати цуценя, а біля хвіртки бубоніли неясні голоси. Десь далеко на вулиці хтось уперто й хвацько виводив: "Подай, подай перево-о-зу..." 5
Нарешті з хати прочинилися двері і, затуляючи полохке полум'я свічки, в сіни вийшло ще— кілька кожухів. Коли світло вихопило з темноти середину комори, над пілкою сала, що була скинута на поміст, всі побачили двох завислих чоловіків.
— Світи, світіть! — крикнув Архип,— Ножа!
Артем і Левко висіли на двох кінцях мотузка, прив'язаного до бантини. Вони були в самих піджаках, а кожухи валялись тут же на підлозі, поруч із салом. Непомірно великі повстяники на їхніх ногах здригались і штовхали один одного, ніби хотіли допомогти роззутися. Розгойдане полум'я свічки вихоплювало з пітьми то дві близько стулені волосаті голови, то довгі, .набік вигнуті жилаві шиї. Лизнуло жовте світло й по руках. Вони судорожно вчепилися в груди, мабуть, щоб полегшити собі вагу, і тим ще дужче затягували петлі на своїх шиях.
Великий кінчатий ніж Архип знайшов сам. Він лежав на кожусі й вилискував до світла холодним лезом. Під цим лезом надвоє розділився мотузок, і обидві постаті з-під бантини важко впали на руки людей, що збіглися вже мало не з усієї вулиці, але їхня спроможність була паралізована близькістю подиху смерті, і два брати, корчачись у конвульсіях, розтяглися на помості. Спритними рухами Архип послабив на їхніх шиях туго затягнуті петлі, і в промерзлому повітрі комори між глухими обурливими зітханнями з помосту, захлинаючись, прохрипів приглушений стогін. Ніби по сигналу, сіни й комору враз наповнив гомін голосів. У них було і здивування, і обурення. Маленький дідок, схожий у своїй латаній свиті на сухий пеньок, стукав об підлогу ціпком і вперто викрикував: