— Ваш тато помер!
Санда оглянулася... Що, що? Що він казав? Але хлопець пішов далі, і лише мряка ніжним холодним серпанком уклалася на її лице. Вона не йшла, а вже бігла додому. Щось там та мусило бути. Її серце не віщувало нічого доброго. Коли опинилася коло воріт, найшла їх напівотвертими. Порожнеча й дивна тиша обняли її. Коли ввійшла в хату, найшла вже лише саму матір. Почорніла, постарілася на років кілька — сиділа й лущила маківки.
— Ти запізно прийшла, Сандо,— були її перші слова, заки Санда встигла сама слово промовити.— Передучора поховали ми тата, вже ти його більше ніколи не побачиш!..
Санда пірвалася за голову і скричала:
— Тату, таточку мій любий, нащо ти лишив сироту?
Кричала так несамовито, як ті, що навіки утратили свій розум...
Відтак одлежала шість неділь тяжкої хвороби.
* * *
Два роки обробляла ще Санда землю одними своїми руками. Сапала сама, орала сама, паринувала, жала, косила. Їздила кіньми, складала стоги, молотила, з лісу дрова привозила, одне слово, земля Жмутів лиш її руки від смерті батька знала.
Брати відокремилися, мати лиш за саму легку хатню роботу береться, а Санда лиш десь-колись нею займається. Челядинську роботу вона на себе перебрала, Зоя зсихає, горбиться, а коли що з поля продається, бере гроші від доньки і швидким, спішним, переляканим ходом біжить із ними до банку до Ч.
По двох роках продали коні, корови, телята, й їм лишилася одна коза. Поля Санда не обробляє, як давніше. Лише стільки, що коло хати, то що для них обох потрібно. На всіх інших нивах колишеться трава. Її не косить уже Санда. Її косить за гроші, мов чужий,— Микола.
Юзька бачить Зоя в себе рідко. Коли перший раз по весіллю привів і жінку з собою, вона не позволила невістці поцілувати її руку. "Для офіцерів у війну з мамою їсти варила",— вимовлялася опісля перед знайомими газдинями, як її хто за те словом діткнув.
І так щораз більше самотніє. Ходить по-бідному одягнена, з дому не дає нікому ні стебельця, а з Сандою веде вічну німу війну. Все їй не всмак, що Санда не зробила б; усе воно не так. Санда займає проти неї те саме становище. "Саме з себе так настало",— кажуть пошепки знайомі поміж собою.
Коли два роки по смерті Павла зайшла знов Касандра відвідати тітку Зою й Санду, тим разом уже з своїм хлопчиною, Санда перед нею жалілася:
— Я до кінця свого життя не буду мати через маму доброї години, хіба обидві разом ляжемо в землю. Зварю я що, вона кидає ложкою, зроблю я що, все не так, як вона хоче. "Се,— каже,— все зле".
Зоя знов собі відказує на доньку:
— Зварю я що, вона ледве ложку до рота донесе і вже нею шпурне! "Недобре!.. Самі їжте!" На старість нема мені кому й краплі води подати, Касандро, трохи їсти зварити. Як зварить, я їсти не можу. Або води не перецідить, або пересолить, або не доварить, або що таке інше, і я так чую, як зі дня на день ослабаю та щораз більше до землі хилюся...
— Та ви б, тітко, могли собі на старість краще жити! Хоч тепер уберіться, не жалуйте собі, доста працювали, гарували!
Тета поглянула на Касандру оком озлобленого орла, блискучого, чорного, ворожого, і сказала:
— Ви всі так говорите, що ніколи не знали добра шанувати, тому і сходите нінащо. Мовчи, донько, мовчи та пустого не плескай.
— В вас є гроші, тето!
Тоді Зоя відвертається від неї й зачинає оглядати горшки та миски у миснику.
— Знов не домила, знов не дотерла,— каже сама до себе.
— Коби-м уже сама-одна на світі вздрілася, то б мені, може, легше на сім світі стало, а то старе шкандибає і... і...
— Санда! — впоминає її лячно Касандра.
— Нічо, нічо, не бійся! — успокоює її Санда, притягає малого п’ятилітнього Петруня і гладить його по голівці, а з очей одна по одній сльози капають, спливають по лиці.— Нічого, не бійся! Якби не вона, то оце б я вже давно була його до себе забрала та вдвох з тобою на людей ховала.— І по хвилі гіркого мовчання додає: — Тепер каже вона мені віддаватися. У нас у селі є якийсь старий українець — надучитель. Він сам-один. Що заробить, то проп’є. До школи ніколи тверезий межи діти не приходить... "Йди за нього, не будеш сама віку доживати" — б’є мені раз у раз у голову. "Ні, мамо,— кажу,— він учений, а я неука, ніяк мені за нього виходити ти. Маєток забере, а мене вам назад відішле. Самі добре знаєте..." — відказую їй. Та й ще є один, Касандро. Гарний парубок. Порядний, і він мене хоче. Але я стара, мені сорок років, як тобі. Що він від мене хоче? Мене чи землю? — І усміхається, як над чимсь дуже маленьким, дрібоньким, незначним, хилиться над хлоп’ятком і голубить його до себе.— Краще мені на тебе почекати, Петруню. Краще на тебе. Я тебе викохаю, до школи пішлю, а відтак ми поберемося. Ти справиш мені похорон, поховаєш стару тітку і, може, хоч раз у рік ке пожалуєш злагодити обід для бідних за мою душу, раз у рік, Петруню, добре?
Дитина здіймає допитливо голову до тітки, дивиться й каже, затявши смачно зубки в чорний хліб:
— Добре.
І настає мовчанка.
Санда щось шиє, Касандра думає, а за якийсь час Санда перебиває шиття й говорить. Її слова ніби відриваються з грудей, ніби зі сліз висуваються через вузьке горло.
— За нічим уже мені не жаль, Касандро, за нічим. Я вже давно все забула. Забула, що була молода, що йшло через серце, і багато дечого такого, що велося в житті, забула. Лиш одно плаче в мені, жінко, і того я не можу втихомирити в собі — се те, Касандро, що по смерті мого тата мама... жалувала мені купити чорну жалібну спідницю й чорну хустину на голову...
І опускає нараз із рук шитво, закриває лице спрацьованими долонями і гірко ридає.
— Коли де побачу похорон і чорні речі, і згадаю, що його тоді вже не застала більше живим, і навіть не могла по нім і чорне дрантя на себе убрати, тоді...
Мовчки втирає й собі бідна наймичка сльози...
Чернівці (Буковина), 16 липня 1923 р.
[1] — Г о л а н — пройдисвіт, ледащо, голодранець (рум.).
[2] — "Іванами" називали зневажливо селян.
[3] — Дзестра — віно, придане (рум.).