Вовчі байраки

Сторінка 2 з 4

Вражливий Василь

Прийшов іще Іван Химчук, сів, вдивлявся важкими очима на Веклу, хитав головою.

Іван божевільний.

... В місті тоді багато ходило, багато сміялося, а од трамваїв сипалиеь іскри і була ніч. І не знав ніхто в місті, як умирає стара Векла, як стогне, хитаючи головою, Іван той Химчук, як плаче Сизон.

Ніхто не знав:

Чи далеко-не далеко, чи близько-давно ходив вітер.

І вмерла Векла.

Грудка важка одвалилася од стелі й розбилася, тільки жовта пилюга полетіла.

Хватав уже холодні ноги Химчук, він бормотів під ніс; обняв його рукою Сизон, спитався, ніби забуваючися:

— Хто ти? Відкіля?

Незнав Іван, може нори знали.

Сизон заходив думками у сон недосяжний і світлий, як сонце; вдивлявся він туди далеко, як у недосяжну глибину моря, бачив на хвилях себе.

Розбивалися хвилі.

Хотів перепливти життя він, а воно сміялося, переганяло його,'становилося на очі. Стискували думи голову. Хвилювалися думки, як під бурю ліс:

... Шуміли, шуміли.

З міста котився дзвін м'яким шелестом. Кидалися з розгону голоси за Вовчі Байраки.

То дзвоне годинник на башті.

Раз...з...з, два... ще третій раз гукнув голос з дзвіниці, потім прикусив язика й од болю тихо, розриваючи повітря, пропищав:

— зь—зь.

А це там, на сході, жив колись рибалка Сизон.

Випливав човном на річку, грався бризками.

І нічого жилося... Не стало панів... Щось велике йшло, як буря... Ух, шуміла тоді кров у старого... А потім, потім... Він не пям'ятає... Собак їли, мололи курай, макуха була щастям... І був у нього син, менший за Борку, гарний, такий слухняний і вмер, об ївся кори... . Важкі спогади, як очі Іванови.

І жив ще в тім селі один чоловік... він мав хліб і не продавав... Йшов раз увечері по вулиці Сизон. Покрівлі зробилися голими, самі лати сторчали, бо скотина поїла солому, а потім люди поїли скотину.

А самі худіли зі дня на день, очі поввалювалися і глибина в них була. Знає Сизон, які зморшки вивів на обличчях у людей голод, знає Сизон якими взо-рами поткалися минулі багатства ланів. Спочатку зійшла озимина і маленькою од жорсткого вітру зів'яла. Так, тепер згадав Сизон: то був голод... Той страшний голод, той, що поїсть усе й знову прийде їсти, бо голодний голод.

А потім він пішов туди, де хліб родить. А на якійсь станції, такій маленькій, де тільки сарай та вокзал, сердитий потяг забрав у нього руку.

Він тоді був у лікарні.

А гарно, як гарно там було... Чисто, краще, ніж удома, але недовго тримали його там... Випустили його.

З Веклою, з Манькою та хлопцями рушив Сизон далі... Прохали хліба по селах, а люди дивилися на втікачів й хмуро кивали головами, і лаяли й давали.

А вони все йшли далі, далі... Дійшли до великого міста і там уже загубилася Манька.

... Ех, ти, серце осіннє, ех, ви, Вовчі Байраки! повів по глинищі мутними очима Сизон.

— Манько, донько, прийди до матери, немає вже Векли...

Прохав довго і уважно Сизон доньку, а Йван Химчук задумався...

— Я-ж любив тебе, донько...

Виплакав очі Сизон, червоними стали вони,горем перекраяні. Він схопив за плечі Йвана, тряс і кричав:

— Чи розумієш ти, старе стерво... жлукто...

Його хрипкий голос хитався, як грім далекий.

За Вовчими Байраками світало, пливли хмари за місто, йшли спати після нічного заробітку люди з Вовчих Байраків.

Вже дужче посинів міський сад, що виднівся на сході, за полем.

Висунуло весело очі місто, повіяв від них вітер.

У Байраках було ще темно...

В будку прийшов другий вартовий, закурив, потім дрімав, бо на світанку спати хочеться.

Сизон злякався ранку, вдруге крикнув Іванові:

— Гей, ти, ходімо..—приставив долоню до вуха, —заберуть тебе, скажуть, що копнув Веклу. Чуєш, стерво дохле...

Іван очуняв, сіпнувся і пішов у свою нору. А Сизон попоходив біля глинища, дивився чи скоро зійде сонце й раптом побіг у землянку, побудив хлопців, плачучи:

— Ходімо, ходімо, приїдуть за глиною, найдуть матір, скажуть що вбили ми...

Ванька прокинувся, грізно блимнув очима...

— А що—вмерла?

— Немає вже, немає... Всі ми помремо, не буде нас, не буде...

— Ти стара вороно, ти здохнеш, а ми найдемо собі місце... Помремо!..

Потім ударив під бік Борку.

— Сово, ти, ходімо в місто...

Пішли чужі—рідні один одному, далекі думками, заколихані горем.

Засіріли з ними Вовчі Байраки, закинувся синім громом степ. Тоді зійшло сонце, тоді тепленько сміялося...

Хурщики приїхали, сміливо увійшли в печерю, одсунули труп осторонь, наклали вози глиною... А як їхали то зайшли й сказали в будку:

— Там мертвяк... Баба, з раклів мабуть.. Вартовий почув і креснув олівцем на дверях.

— Щоб не забути, як прийде зміна.

Перед ним виходили,,,вогкі од роси, Вовчі Байраки. Був ранок.

*

Ванька Бистрий сидів під дубом, на сухому листові, що шуміло при кожному рухові. Махнув рукою на дзиґлик, бадьоро сплюнув через плече.

— Отам колись сиділа Манька!—промовив до брата.

— Слухай, Борка,—от жила Векла, вона наша матір... А її червяки поїдять. Да! Знаєш, як їли ми в селі коней дохлих, а в них комашилася черва. Чудно?—Він сміявся, ніби йому хто затуляв рота, сміявся, як хорий. Листя закривало жовто-червоними плямами стару траву. Дерево зсипало все нове й нове листя, воно крутилося в повітрі і наче не падало ніколи на землю.

Йшла зла осінь. Затопче дощами суху пилюгу!

— Ото ще Сизон... дрихло... Не люблю я його. "Помремо",—стара ворона. Батько... ха-ха!

В очах сміялися червоні жили, в очах було багато горя. Далекі в нього очі, сумні; иноді хапають гостро, гостро; залазят у душу, як ножі.

— Ходімо відціля,

Ванька ніс під пахвою цигарки, глянув на їх.

— Да, Борка... ловко обчистили... буде що їсти сьогодня, як продамо.

"По дорозі зустріли Сизона... Похудів він, ніби з воску з черного була в нього шкіра. Плакав:

— Ну що дітки, жалко матери?

— Пшол вон...—вилаявся син.

— Прокляті ви, прокляті:—шамкотів батько, — не сини ви мені...

— Велика штука... а ти мені давно вже не батько і не впустимо тепер у землянку.

Хутко зникли... Сизон повернув теж на вулицю. Жаліслива баба побачила його, поплакала.

— Ти-б, чоловіче, в богадільню...

Й показала, куди йти до шпиталю. Сизон дійшов до будинку, що звався приютом. Боязко оглядався і війшов у шпиталь.

— Прийміть мене... Не маю де спати,—як старець на розпів говорить Сизон.