Зникаючи позаду в темряві, вовк стояв на місці, дивлячись Василькові вслід. І коли вже хлопець досить далеко відійшов, позаду почулось сумне затяжне виття, в якому чути було важкий смуток і самотність.
А люди після того часто згадували про вовка й казали, що то, мабуть, не справжній вовк, а наполовину собака, що так звик до Василька.
ЗАЙЧИК
Вибіг зайчик із лісочка
Пошукати десь куточка,
Щоб лягти, хоч на хвилину,
Задрімати та спочинуть,
Бо в ліску лисичка бродить,
Як впійма — не пустить зроду.
То страшний для нього звір,
Обшукує цілий бір.
Де замет, ярок, нора –
Скрізь вона оббіга враз.
Тим то зайчик не сидить –
Геть тікає' від біди,
Де долини, де бугри –
Швидше в поле —
Стриб, стриб стриб.
В ТЕМРЯВІ
Це трапилося влітку, коли трупа школярів —футблістів приїхала на змагання до іншого міста. Розташувавшися у клюбі, учні разом із своїм керівником фізкультури вирішили піти на вечір спорту. Тільки невеличкий Федь почував себе після дороги стомленим і збирався відразу лягти спати.
— Ти ж боятимешся вночі без мами, виходячи, насмішкувато кинув Гриць, що завжди дратував, насміхався над Федем, як над найменшим.
— Нічого, спробую, — обізався Федь — не всі ж такі сміливі, як ти, що на печі без палиці сплять ........
А коли надворі смеркло, хлопчина вже лаштувався спати. Ніхто, звичайно, в ті часи ні ліжок, ні подушок тут не готував. У похмурому забрудненому клюбі висіло на стінах тільки кілька набридлих плякатів та в кутку стояла розладнане піяніно. Назіть світла на той час у клюбі чомусь не було.
Зсунувши докупи дві лави, Федь поклав під голову свій піджачок, а під нього — вузлик з харчами і ліг спати. Але відразу заснути все ж він не міг. У вікна зазирали зорі, і хатню темряву трохи розріджував повний місяць, що теж поглядав крізь гілля осокорів, які росли перед будинком.
Хлопець ще думав про завтрішнє змагання, де він грав беком, про набридливого Гриця, який сьогодні на дорозі просто з чужого воза украз кавуна так, що дядько не бачив.
— Такому шибеникові скрізь щастить . . подумав Федь, коли вже сен почав затуманювати думки.
Скільки Федь проспав, він не міг с^"-але прокинувся від якогось ніби пои^ від якого саме — він не міг второпати. У вікно так само поглядав місяць, але сутінки в клюбї мов ще більше погустішали. Та, подумавши, що це йсму тяк здалося, Федь уже хотів зно-"зу задрімати,_ як раптом почув, що легенько рипнули двері. Хлопцеві стало моторошно: чуже місто . . . ніч . . . сам у кімнаті . . . Лежачи горілиць, Федь не зводив очей із дверей, що були від нього за кілька метрів і вели в коридор чи сіни.
— А може це знову так вчулося, що рипнули, — думав він. Але в ту ж мить, двері знову рипнули і ніби у відтулину із-за дверей висунулась якась тінь. Але сутінки були такі, що тяжко було щось більше добачити. Холодок настир-іливішг пробіг по грудях, а сну — ніби й не було.
В цзй час, бажаючи повернутись чи підвестись, Федь ворухнув ногами і закам'янів: його ноги були прив'язані до лав. Розв'язавши мотузок тремтячими руками, хлспець не знав, що робити далі.
— Може то злодії хотіли в нього гаманець витягти? — міркував він, сидячи на лавах з товстим, мов налигач, оривком у руках. Федь не відривав очей від дверей, за якими, здавалось, ховалась приина його неспокою і хвилювань.
Серце йому стукало, як після шидкого бігу, але вийти і подизитися — було трохи страшнувато. Але коли за хвильку знову почув скрип і шматок якоїсь тіні з-за дверей, його нерви не витримали — він схопився і, тримаючи удвоє складений товстий срииок, кинувся до зловісних дверей. Але, що за диво: розчинив двері, але в сутінках коридорчика чи сіней нікого не було! Холодна комашня знову сипнула по його тілу. І головне, що ніякого шереху не почув, а зовнішні двері — зачинені.
А може тут? _ подумав докраю стривожений п'ятнадцятирічний хлопець і потяг до себе праву половину дверей, що закривала правий кут коридорчика.
•Справді,мов прилипнувши до кутка,стояла темна людська постать. Одна мить, і Федь замахнувшися, почав з усієї сили раз по раз бити просто по голові, не думаючи про наслідки.
— Ой, Федю, це я! — закричав раптом викритий Гриць. Федь, певно, бив би далі, але в ту мить почувся на вулиці веселий гомін, розчинилися зовнішні двері, і цю сцену побачив гурт спор-товців.
Гриць не сподівався від Федя такого повороту й сміливостиі не зважився навіть піти у протинаступ, а тільки просився та затуляв лице, а Федь усе додавав: _ Ось тобі! Ось тобі!
А коли хлопці їх розвели і почали розпитувати, що сталося, то виявилося, що Гриць прийшов трохи раніше і вирішив поглузувати і налякати Федя. Прив'язавши ноги і розсунувши в головах лави, він хотів, щоб той упав між лави, а ноги б були вгорі, прив'язані до лави.
Грицеві було соромно до сліз від цієї поразки, а Федь був мовчазний, але в душі радів, що хоч раз порахувався із набридливим задавакою. Всі довго ще сміялися, а Федь лежачи знову горілиць на своїй лаві і, щоб добити сво-го противника ще й словами, сказав:
— Бач, який герой, надумав сплячого лякати!
Розумний того б не зробив, а то в нього голова, як казан, а розуму — з ложку.
Школярі ще більше зайшлись реготом, а Гриць мовчав, боячись за те, що завтра буде видно у нього на лобі й на обличчі смуги від оривка.
Після того випадку всі школярі, а особливо дівчата, часто кепкували з Гриця, говорячи:
— Грицю! Ти ж гляди мене не злякай!
РАНОК
Дзвенить піснями ранок, Купається в росі, А сонце із-за хмари Дивується красі.
Співає пташка знову, Зустрівши сяйво дня, А промінь з трав шовкових Вже роси проганя.
На полі знявся вітер, В траві зашепотів І швидко геть за обрій В простори полетів.
НА ПОЛЮВАННІ
Гриця ми знали ще змалку. Він і тоді чи в хаті, чи в садочку завжди бавився своєю різноманітною зброєю. А увечорі, коли лагодилися лягати спати, все те верталося на своє місце.
Дерев'яна рушниця ставала в куточок, а шаблі, списи та луки розвішувались на стіні, коло його ліжка.
Мати часто посміхалась, дивлячись на скупчення тієї зброї, а іноді й гнівалась, що у хату наносить різного паліччя, але Гриць, насупившись, серйозно відповідав:
— І що то, мамо, за козак, що зброї не має?