Сірий був добрий сім'янин. Вдень і вночі гасав він по околишніх лісах у пошуку корму для своєї чималенької родини.
Одного разу, марно пробігавши коротку травневу ніч, він повертався до лігва, голодний і злий. В мокрій улоговині, густо порослій високим куничником, паслися три косулі. Побачивши свого одвічного ворога, косулі стрімголов помчали до заростів низькуватої, але густої ліщини, що вкривала похилий увал. Збагнувши їхній задум, Сірий почав заходити праворуч, відтискаючи косуль од увалу. Звірі мчали, мов тіні, струшуючи з кущів і трави рясну ранкову росу. Відстань між ними спершу збільшувалася. Заіграшки перестрибували косулі через двометрові чагарники, без будь-яких, здавалося, зусиль кидали свої граціозні тіла стрімко вперед і немовби пливли над високими травами.
Пробігши кілька кілометрів, косулі зрозуміли, що вовк прийде до косогору раніше, і змінили напрям бігу. Тепер вони мчали до великого купинястого болота, порослого жорсткою осокою, але й тут Сірий не пішов по їхньому сліду: гостра осока могла порізати лапи. Не випускаючи з очей косуль, він біг обіч.
Зійшло сонце. Бісером заблищали росинки на павутинні.
З різким криком зірвалися з болота двійко бекасів. Відстань між косулями і вовком не зменшувалася: звірі бігли з однаковою швидкістю. На грузькому болотистому ґрунті ноги косуль провалювалися глибше, ніж широкі вовчі лапи, й незабаром Сірий помітив, що дві косулі йдуть поряд, немов не відчуваючи втоми, а третя, трохи відставши, намагається звернути, якщо на шляху трапиться чагарник. Націлившись саме на неї, Сірий наддав ходи. Досягши вербових кущів, косуля під їхнім захистом спробувала була втекти в лісову хащу, але Сірий пішов навперейми. Першим вискочивши на узлісся, він дужим поштовхом грудей звалив жертву на землю і одним ударом ікол перерізав їй горло.
Полежавши кілька хвилин на прохолодній землі й віддихавшись, вовк заходився снідати, і незабаром од косулі залишилося не більше половини. Неймовірно збільшене черево гробило вовка таким важким, що коли б поблизу трапився верхи мисливець, він умить догнав би Сірого.
Тепер треба було найближчим шляхом дістатися лігва. Щоб не потрапити комусь на очі, Сірий ішов то заростями чагарники, то перелісками, які тягайся уздовж сопок.
Його лігво було на дубовому узвишші, далеко від доріг і людських стежок. З обох боків до лісового узвишшя підступали непрохідні болота з мілкими озерцями. Біля одного з озерець колись жила сім'я борсуків. Чи то їх виловили мисливці, чи вогкий ґрунт не дозволяв викопувати глибокі, що не промерзають узимку, нори, тільки вони полишили своє підземне житло. Сірий з вовчицею розширили головний вхід і забили віднірки землею. Вийшло глибоке лігво, замасковане кущами леспедеці.
Перейшовши грузьке болото, Сірий наблизився до лігва, де на нього нетерпляче чекала вовчиця, яка теж повернулась із ловів, тільки невдалих. Біля неї товклося шість голодних вовченят. Побачивши батька, вони, радісно повискуючи, побігли йому назустріч. З'юрмившись навколо втомленого батька, малята облизували його мокрі від роси боки, терлися об його ноги, обнюхували й облизували заюшену кров'ю морду.
А він з батьківською гідністю оглядав вовченят, немовби кажучи: "Досить пустувати, приніс вам чудового м'яса. Будете всі дуже задоволені". І, нахиливши низько лобату голову, широко роззявив свою страшну пащу і, напружуючи м'язи живота, вивергнув на траву кілька шматків м'яса. Жадібно накинулись вовченята на їжу, але двом з них нічого не перепало. Тоді турботливий батько, немов із торби, виклав на траву ще кілька "біфштексів". Цього разу всі поснідали, тільки вовчиця залишилася голодною. Раніше, коли вона годувала молоком новонароджених і була дуже слабка, Сірий підхарчовував її своєю відрижкою. Тепер вовчиця сама могла добувати собі їжу.
Нагодувавши дітей, Сірий розлігся під густим кущем і занурився в сторожку дрімоту. Опівдні він сходив до озерця, щоб вдовольнити спрагу, і знову заснув. Після ситного сніданку він був не від того, щоб поспати до наступного ранку, але треба було нагодувати ще й голодну вовчицю, яка обережно, але настійно нагадувала йому про це, підштовхуючи носом.
Сонце схилилося до обрію, коли вовки нечутно трюхикаючи, подалися до місця вдалого полювання. Сірий ішов попереду своїм слідом, який "читав" не нюхом — за цілий день слід вивітрився, — а зоровою пам'яттю. Ось і кущі шелюги. Підвівши вовчицю до рештків косулі, Сірий відійшов убік, дозволивши собі узяти лише тонку кізячу ніжку. Пожадливо вгамовувала вовчиця голод. Її дужі щелепи легко подрібнили хребці здобичі, і вона миттю їх проковтнула. Наївшись, задоволене подружжя зайнялося туалетом. З великою ніжністю вилизував Сірий свою подругу, "чесав" зубами їй за вухом. Потім, прихопивши з собою кізячу ніжку та лопатку, вовки повернулися до лігва. Лише кілька клаптів косулячої шерсті залишилося на місці їхньої вечері.
Повернулись вовки до озерця пізно вночі. Вовченята, щільно притиснувшись одне до одного, спали в норі, але, почувши, що прийшли батьки, вибігли їм назустріч. Крутячи своїми куценькими хвостиками, вони обнюхали голову косулі, а потім всі разом вчепились у великий шматок м'яса, принесений матір'ю, причому кожен намагався привласнити його собі. Передбачаючи сварку, вовчиця наступила лапою на м'ясо і почала відривати шматки, наділяючи ними вовченят, а вони із задоволеним гурчанням відтягали свої порції у затишні місця і з насолодою з'їдали. Лише з головою косулі звірята нічого не могли вдіяти. Довго потім вона була їм за іграшку і приводом незлобивих сварок.
Швидко росли вовченята. До середини літа вони вже зрівнялися ростом з середнім собакою. У нору залазили тільки під час злив і все далі та далі відходили від рідного лігва, але залишати узвишшя і переходити болото ще не зважувалися. Ненажерливість вовченят, здавалося, не мала меж, і старі вовки ледве встигали годувати своїх нащадків. Іноді вони приносили свою жертву напівживою, з перекушеними ногами, щоб вона не могла втекти. І тоді вовченята вчилися жорстокому мистецтву вбивати й ділити між собою здобич. Потрапляли до вовчого столу і свійські гуси та поросята, єнотовидні собаки й молоді тетеруки.