Воскресіння чаю

Сторінка 4 з 6

Москалець Кость

Сутність цього вичікування містично відлунює в одному старому слов'янському слові: ч а ю. Наприклад, у Символі віри: "Чаю воскресіння мертвих". В українській мові воно частково збереглося в слові "відчай" — тобто цілковита безнадійність і зневіра, коли я вже "не чаю" порятунку. Хто хоче, може поміркувати над тим, що в англійській мові tea — чай, a teachier — вчитель.

Дні змінюються ночами, ночі — днями. Той, хто пив чай, І чудово про це знає. Він знає, що чай — це не замінник буття, не сурогат буття, на кшталт алкоголю. Він знає, що чай — це і є буття, яке приходить на зміну відсутності, постає тоді, коли цього вже дійсно треба. Буття — це дійсний дар, який веде своє походження з дійсності. Дар вічно несподіваний і доречний, неминучий і неминущий. Усі ми четверо — Володимир Кашка, Микола Туз, Андрій Деркач і я істеменно звідали, щó є містикою чаю, таїною, непередаваною на вербальному рівні. Для того, щоб навчитися плавати, треба зайти в ріку. Для того, щоб містичний дар чаю запалав у серці, треба пити чай. Тому відсутність чаю — це теж складник чайного ритуалу. Адже кожний справжній ритуал потребує своєрідного аскетизму. Великодню передує Великий піст. Відсутність чаю — це присутність посту.

Спочатку до нього важко звикнути, і "перо затнеться на мить, відчувши безодню" (Микола Рябчук), і розмова про поезію Юрія Тарнавського або Івана Малковича якийсь час не потраплятиме до звичного русла. Але пам'ять про чай зруйнує німоту, лід початкової нездатності до бесіди скресне, пам'ять народить пісню, вірш і "сполох".

2.

Здійснюваний ритуал — це зактуалізована потреба живої присутності Святого Духа тут-і-тепер, до краю відчута й усвідомлена потреба стати дітьми, — не знову, а вперше і востаннє (в тому розумінні, як про це говорить Ісус Христос: "Істинно кажу вам: якщо ви не навернетеся і не станете як діти, не ввійдете до царства небесного"; Мт. 18, 3–4). Дуже просто і зримо цю усвідомлену потребу духовного навернення до дитячої пра-чистоти, потребу припинення Богозалишеності висловлено в такому ось вірші:

Стілець упав — і нікому підняти,

і чай розливсь на сніг під черевики.

Довкола вже давно немає хати —

ні стін, ні вікон.

В повітрі, де колись гойдались ночви

і пахло димом дідової люльки,

де кольорами грали мильні кульки,

з'явився Бог надовго і намовчки.

(Микола Туз)

Цей авторський неологізм "намовчки" чи не найкраще переконує нас у тому, що йдеться про справжній інсайт. Присутність живого мовчазного Бога переконливо свідчить: невмілу молитву (вірш) почуто і прийнято, на неї відповідають — негайно, тут-і-тепер, у цьому вірші (а точніше — ц и м віршем). Мить щирого звернення до Бога є водночас миттю Божого поклику до людини.

… і тільки Бог приходить вечорами;

ви п'єте чай, і Він пояснює тобі,

чому тоді було так важко,

чому ти не писав так довго,

чому лилася чиста кров

і не лилася брýдна, блудна.

Отак щовечора: уроки дія душі,

яка позбýлася утоми,

яка нарешті є удома, —

… лиш де той дім, о Боже мій?

(Костянтин Москалець)

Відсутність дому, вічна безпритульність людини в її власному житті, скороминущість недійсного часу, нетривкість речей, а в останні два століття — ще й їхня тиражована стереотипність, повторюваність, узаємозамінність, які досягають свого апогею у виготовленні речей одноразового вжитку. Далі йти нікуди — далі немає речей, а отже, і слів для їхнього означення. А там, де немає слів і речей — не існує й "людини". Адже це не простір безмовного захвату від споглядання й присутності-причетності Бога, — а тіснота оніміння, "мерзота запустіння"; це не в і д б и р а н н я дару мови, в якому криється й п о в е р т а н н я його, а — втрата Дару мови, безповоротна втрата Божого дару. Речі, якими ми оточені зусебіч — це речі, що втратили цноту самості (тут вона — синонім неповторності й нікомуненалежності), втратили тільки їм належне місце у вічності, яка дивиться на нас із кожного старого глечика, макітри, дзбанка, ночов, люльки, а тепер уже і з їхніх імен, що хвилюють архаїчністю і безповоротною справжністю, так само, як слова "чаю", "аз", "воздаждь ми радость"… Із кожної справжньої речі сяє печальний чар її колишньої необхідності й теперішньої непотрібності, мовчазне свято втраченого дискурсу, кожна така річ заворожує нас, зачакловує, кожна з них є вічністю свята і святом вічності. Згадаймо ще раз, як писав про це Рільке, чиє ім'я — на одному з чільних місць у "святцях" ДАКу: "І речі оті, що живуть умиранням своїм, зрозуміють твоє славослов'я, бо вони, всі минучі, на нас, іще більше минучих, склали надії свої на рятунок. Вважають, що мусим перетворити цілком їх у серці незримім в нас — безкінечно у нас, якими кінечно ми станем" ("Дев'ята елегія", переклад Миколи Бажана).

Сьогоднішні ж занапащені речі не заслуговують навіть на ім'я речей. Це ефемерні фантоми, душі без тіл, які роз-чаровують і розчаровують, дроблячи цілісний колись світ, розбиті й розщеплені. Це шизофренічні речі епохи розщепленого, зруйнованого атома. Сума цих речей не утворює цілого, оскільки ціле завжди більше за суму своїх складників — і відмінне від неї. В такому оточенні й живе людина — з кожним днем втрачаючи можливість цілості цнотливості, сама стаючи дедалі ефемернішою та примарнішою, необов'язковішою. Чи ж не той самий Ангел, котрому так по-дитячому безпосередньо "виказував" речі Рільке, приходить тепер у "дзуйхіцу" Кашки, задля того, щоб зберегти від розщеплення та загибелі улюблену й необхідно справжню річ, без якої неможливо обійтися — чашку для чаю?

На темно-фіолетовому тлі — рослинний орнамент "під золото": вісім автономних груп, кожна з яких чимось нагадує метелика чи павука. Втім, коли придивитися пильніше, можна знайти ще цікавіше порівняння: свастика, котра поросла листям. У самісінькому центрі свастики — червона крапка. По шість таких червоних крапок, об'єднаних у подобиво квітки чи кетяга ягід, — між "свастиками". Фіолетове тло вгорі й унизу замкнене обідками — теж "під золото". Під нижнім обідком рельєф чашки ламається — а вже за два сантиметри до дна вона взагалі звужується.

Ця чашка впала мені в око в одному з прилуцьких маґазинів років зо два тому. Її вартість була 3 крб. і 35 коп. Як на наші з Ганною прибутки, то й це дорого, але ми купили її, бо ж без власної чашки ранкові чайні ревізії значною мірою втрачали свою культову зосібність.