Ворон

Сторінка 2 з 4

Дрозд Володимир

Він робив тоді в кооперації і, коли починалася косовиця, ставив на воза баняк кисло-солодкого морсу, що його сам набовтував з криничної води та порошку, ящик полив'яних медяників, мішечок із ситцем та заполоччю, саджав між того добра шестилітню Марію і їхав на луги. Весело постукували об вкочену лугівку копита сірої кобили, безугавно щебетала дитина, підтримуючи обіруч кришку на банякові з морсом, у ярко-синьому небі видзвонювали потривожені жайворонки, висока рясна метелиця, мідно-коричневі китиці кінського щавлю, червоні вогники смілки лоскотали йому ступні звішених з воза ніг у дірявих парусинових черевиках без шкарпеток; він був у чистій полотняній сорочці, і джмелі, принаджені білим, довго кружеляли довкола нього з густим протяглим дзвоном.

Він ставив підводу в тінь, за ліщинник, кобилу путав і пускав пастися. Скоро до Грицька сходилися косарі і баби, що перевертали сіно; він відміряв ситець ковзким, з мідними наковками по краях метром і рвав його різкими владними рухами, під захоплений шепіт жінок, а морс черпав півлітровим мідним кухлем, що його приніс із фронту. На самісінькім дні баняка залишив морсу для себе та Марії; спрагло пив, задерши голову, і морс густо-червоними потічками стікав з країв його вуст, скрапував на білу сорочку, і баби сміялися. Потому, розпродавши товар, він дозволяв дочці пошукати суниць понад узліссям, а сам брався до коси і, спраглий роботи, проходив гон, а відтак і другий, бо здавна любив і умів косити. Не повертаючи голови, він відводив праве плече вбік і раптовим, рвучким рухом, ледь згинаючи в колінах ноги, ніби й сам слідом за косою стелився по землі, посилав лискуче лезо під жовто-зелену, з брунатним гребенем стіну. Трава відзивалася тихим зляканим шелестом і, тремтячи, покірно лягала йому до ніг. Він ступав ще один крок по м'якому вогкуватому лугу і знову відводив плече, і з кожним махом з його грудей, що високо здіймалися під сорочкою, змокрілою від поту, виривалося коротке, різке, але повне ще не виробленої сили "хо-е-е!", і косарі, що, відставши, ішли віддалік мірним, розважливим ключем, кричали вслід:

— Грицьку, куди ти так похекав?..

А коли він, пройшовши покіс, мантачив косу, затиснувши кісся коліньми та обхопивши лівицею полотно, баби, що було серед них багато вдів, приносили Грицькові стільники лугових джмелів, і поки він смакував тим гостинцем, золотисті краплі меду стікали по його смаглих, товстокорих, з пуп'янками задавнених мозолів руках, а баби реготіли. Він зостався вдівцем, хоч і підтоптаним, а вдів у селі по війні було через двір.

Тим часом вечоріло, він запрягав кобилу і спішив до села, бо час було відчиняти крамницю. Вони обминали череди, що поволі сунули до села, і гіркуватий присмак куряви, збитої коровами, солодили пахощі лісових суниць — букетик їх обережно, аби не опали на труського воза, тримала обіруч Марія. Він відчиняв крамницю, торгував крамом, липкуватими від спеки цукерками, камсою, розливною горілкою, вином та олією, а дочка сиділа на прилавку з букетиком суниць, що все рідшав, і суничні пахощі повнили крамницю, відтісняючи в кутки задавнений дух цвілі та олії. Сутеніло, він засвічував лампу і сторожив посеред села, аж поки село не засипало, притомлене літнім днем. Тим часом Марія давно спала за прочиненими дверима крамничної комори на мішках з борошном для вчителів.

Коли ж Грицько заходив до комори, аби розбудити дочку, і бачив її обличчя, цятковане борошняним пилом, у вінчику із волосся, що злиплося, глибокий гострий біль проймав його; Грицько ледве стримувався, щоб не застогнати з того болю. Брав сонну дочку на руки, обережно, щоб не грюкнути засувами, замикав крамницю і широкою, залитою місячним сяєвом вулицею через усе село брів на хутір, де біліла на узвишші його хата. Він ступав повільно й розважливо, бо дочка на руках здригалася крізь сон, повз церкву, яка відсвічувала просто місяця високими картатими вікнами, повз школу, яку мурував ще його дід, ішов через просторий загальний двір з копичками колгоспних комор і сонним покахикуванням сторожа, через загальний двір, посередині якого стриміла сріблястокрила водокачка, що ніби мірялася зростом під глибоким зоряним небом з гінкою тополею край їхнього городу, Параска любила воду, що її у вітряні дні вихлюпувала водокачка, і часто ходила сюди з коромислом на плечах. Вода хоч і відгонила іржавими трубами, але була чиста, мов сльоза, студена й терпка.

Мов причарований, повільно, але вперто плив ворон у високості, навздогінці за земними спогадами, жадібно вбираючи село з його до тремкого болю знайомими вуличками, тинами, глинищами, купинням хаток (все те мальоване було темними штрихами по білому насту) і вже не мав снаги повернути назад, до лісу. Нарешті, пропливши над горою з жовто-зеленою цибулиною церкви, він уздрів на видноколі за помережаною дорогами галявиною загального двору свій хутір з високою стрункою тополею на межі Грицькового городу і колгоспного поля. Йому раптом забракло повітря. Ворон хуткіше замахав крильми і ковзнув до землі. Відтак уздріла Грицькова душа свою пєрехняблену набік хатину на пагорбку, між двох доріг, що губилися в засніжених колгоспних полях, а побіля хати, в городі, накритий колив'яшником стосик червоно-бурої цегли та купу припорошених снігом колод. "І колоди б можна було накрити, мабуть, усю осінь гнили і гнитимуть, поки зруб складуть... — ревниво подумав ворон, дивуючись своїм земним турботам. — Теж мені — хазяї". Він виписав декілька кіл над дворищем та городом, пильно придивляючись до старих розлогих яблунь, гілля яких, звичайно, не було підперте рогатинами, а окоренки не були побілені вапном. Мабуть, минулого літа яблуні ламалися під вагою яблук, але хто б за ними догледів, відколи Грицька не стало? Втім, яблуні ще за його життя погано родили, були старі. Неподалік яблунь тепер рожевовидо визирав із замету новий льох, а дворище відгороджував від вулиці новий гострозубий парканчик. "Льох далеко від хати викопали, та й парканчик — про людське око, — знову подумав ворон, дорікаючи хтозна-кому. — А треба було спершу хлівець скласти, бо цей, ще до війни з лози сплетений, уже геть валиться".