— То чого ж ви завітали до мене?
Сітуелл схрестив ноги і нахилився вперед.
— Містере Едельштайн, ви повинні зрозуміти, що пекло дуже нагадує фірми "Ю. С. Стіл" або "ІТТ". У нас велика установа і ми є у тій чи іншій мірі монополісти. Та подібно до будь-якої великої корпорації, ми прагнемо прислужитися громадськості, і нам хотілося б, щоб і про нас думали добре.
— В цьому є сенс,— сказав Едельштайн.
— Та на відміну від Форда, ми не можемо заснувати фонд та започаткувати стипендії і премії. Люди нас не розуміють. З цієї ж причини ми не можемо ініціювати будівництво зразкових міст чи боротися з забрудненням середовища. Ми не в змозі навіть побудувати десь там в Афганістані греблю, без того, щоб хтось не засумнівався в наших добрих намірах.
— У чому полягає проблема, мені зрозуміло,— згодився Едельштайн.
— Та все ж, нам би хотілося щось зробити. То ж час від часу, а особливо зараз, коли справи ідуть так добре, нам би хотілося розподілити невеликі винагороди, вибравши кандидатів на них навздогад із числа потенційних клієнтів.
— Я з числа клієнтів?
— Ніхто не називає вас грішником,— м'яко наголосив Сітуелл.— Я сказав потенційних, що значить — хто завгодно.
— А... Що то за винагорода?
— Три бажання,— жваво відповів Сітуелл.— Це традиційна форма.
— Чекайте, чекайте, якщо я вірно зрозумів,— сказав Едельштайн,— я можу висловити три бажання, які тільки мені заманеться? Без жодного тобі покарання і без якихось там "якщо" чи "але"?
— Є тільки одне "але",— відповів Сітуелл.
— Я так і знав,— сказав Едельштайн.
— Це дуже просто. Хоч що б ви побажали, ваш заклятий ворог отримає вдвічі більше того ж самого.
Едельштайн переварював сказане.
— То якщо я попрошу мільйон доларів...
— Ваш заклятий ворог отримає два.
— А якщо я забажаю собі запалення легенів?
— Ваш заклятий ворог захворіє на крупозне запалення легенів.
Едельштайн стулив губи трубкою і покрутив головою.
— Послухайте, я не хочу виглядати так, ніби я втручаюсь у ваші справи, та, сподіваюсь, ви усвідомлюєте, що такою умовою ви ставите під удар добру волю вашого клієнта.
— Це ризик, містере Едельштайн, але він украй необхідний, якщо взяти до уваги деякі аспекти справи,— сказав Сітуелл.— Розумієте, ця умова є засобом психологічного зворотного зв'язку, щоб підтримати гомеостаз.
— Вибачте, я вас не розумію,— відповів Едельштайн.
— Тоді скажемо так. Ця умова служить для того, щоб бажання не були надмірні і, таким чином, утримували все в рамках здорового глузду. Ви ж знаєте, що бажання — це дуже сильний інструмент.
— Я уявляю,— сказав Едельштайн.— Чи є ще й інша причина?
— Ви б і самі могли здогадатися,— сказав Сітуелл, вишкірюючи аж надто білі зуби у вигляді посмішки.— Умови являються нашою торговою маркою. Це, як вам уже відомо,— чисто пекельний продукт.
— Розумію, розумію,— мовив Едельштайн.— Бачите, мені треба це все трохи обміркувати.
— Пропозиція чинна протягом тридцяти днів,— сказав Сітуелл, підіймаючись.— Коли захочете висловити бажання, просто скажіть його чітко і гучно. Про все інше подбаю я.
Сітуелл рушив до дверей.
— На мою думку, існує лише одна проблема, про яку я хотів би поговорити,— сказав Едельштайн.
— Це яка ще? — запитав Сітуелл.
— Так склалося, що у мене немає заклятого ворога. Практично у мене немає жодного ворога в цілім світі.
Сітуелл зареготав так, що аж виступили сльози, затим витер очі рожево-ліловою носовою хусткою.
— Едельштайне,— сказав він,— ну, ви і даєте! А що ви скажете про свого кузена Сеймура, якому ви не позичили п'ятсот доларів на те, щоб відкрити хімчистку? Що, у нього ні з того ні з цього виникли до вас теплі дружні почуття?
— Я якось і не подумав про Сеймура,— промимрив Едельштайн.
— А як же з місіс Абрамович, яка плюється при згадці про ваше ім'я, бо ви не захотіли одружитися з її донькою Марджорі? А як з Томом Кессіді з квартири І-Ц, у цьому будинку, власником повного зібрання промов Геббельса, і якому щоночі мариться, як він мордує євреїв всього світу, починаючи з вас... Гей, чоловіче, ви в своєму глузді?
Едельштайн сидів на кушетці, знову міцно зціпив руки, весь аж білий з лиця.
— Мені таке і на думку не спадало,— сказав він.
— А нікому і не спаде,— сказав Сітуелл.— Послухайте, не беріть усього так близько до серця, шість чи сім ворогів — це дрібниця. Запевняю вас, по шкалі ненависті ви перебуваєте значно нижче пересічного рівня.
— Хто ще? — спитав важко дихаючи Едельштайн.
— Я не хочу про всіх вам розказувати,— відповів Сітуелл.— Це аж надто порушить вашу душевну рівновагу.
— Але ж мені треба знати, хто мій найзапекліший ворог! Це — Кессіді? Ви гадаєте, що мені треба купити пістолет?
Сітуелл заперечливо похитав головою.
— Кессіді — це нешкідливий навіжений придурок. Він ніколи і пальця ні на кого не підійме, запевняю вас. Ваш найзапекліший ворог — це чоловік по імені Едуард Самуель Манович.
— Ви в цьому впевнені? — недовірливо запитав Едельштайн.
— Цілком впевнений.
— Але ж Манович — то мій найліпший приятель.
— А також ваш ворог,— запевнив Сітуелл.— Інколи буває й так. До побачення, містере Едельштайн, і щасти вам у ваших трьох бажаннях.
— Зачекайте! — скрикнув Едельштайн. Він хотів поставити мільйон запитань, та знітився і тільки спитав: — А чому ж так переповнене пекло?
— Тому що тільки небо безмежне,— пояснив Сітуелл.
— А ви знаєтеся й на небі?
— Звичайно. Це ж корпорація-засновник. Та зараз мені справді треба йти. У мене призначена зустріч у Паукіпсі. Щасти вам, пане Едельштайн. Сітуелл помахав рукою, повернувся і пройшов крізь замкнені двері.
Протягом п'яти хвилин Едельштайн сидів нерухомо. Він думав про Едді Мановича. Його найзапекліший ворог! То ж смішно: значить пекло дійсно володіє таким джерелом інформації. Він же знає Мановича ось уже двадцять років, зустрічається з ним чи не кожного дня, грає у шахи, сидів з ним за чаркою рому. Вони ходили разом на прогулянки, разом бували в кіно і щонайменше раз на тиждень разом вечеряли.
Воно-то звичайно так, Манович інколи багато пащекує і переступає рамки хорошого смаку.
Інколи Манович буває явно грубим.
А якщо зовсім чесно, то Манович частенько його ображає.
— Та ми ж друзі,— мовив до себе Едельштайн.— Ми ж таки друзі, хіба не так?