Він пригнувся, уважно поглянув довкола, уважно поміркував. Його нічна подорож надто затяглася.
— Ну, чоррт!.. — досадно смикнув коня, що одсапувався й мимохідь опинався.
Ласкавість уже одлинула. Була навіть злобливість, темна погроза, наче до всього спричинився кінь.
Він не зважив на коневу втому. Він різко шарпнув за вудила, закинув вудила на шию й сів верхи. Він не розраховував так довго бути в степу і тепер квапився, — одразу ж ударив коня каблуками, зриваючи на бистру рись. Ударив коня ще раз, хоч біг кінь старанно, вдарив із тим зухвальством, пересердям, що їх надає накипіла злість.
Кінь не розумів. Кінь, великої втоми зазнавши, спрагою знеможений, якби й хотів, не міг побігти швидше.
А його раз у раз підштовхували каблуки, замірялась рука, здіймався погрозливий голос.
Кінець кінцем, кінь почав приставати. їздець все одно не милував.
На крутому узвіззі кінь пішов ступою. їздець міцно штурхнув ногами. Кінь сіпнувся, проте йшов ступою. Тоді їздець вище підібрав повіддя й кінцями їх з розмаху вперіщив коня. Кінь стрибнув, нервово задрібцював, пішов таки ступою. Сатаніючи від злості, їздець ще дужче свиснув кінцями.
Він поспішав, щоб до світанку конче бути вдома.
Він поводився так, наче не мав ні розуму, ні серця.
Коли наближались до свого села, до садиби, вітер трохи вщух. Темрява починала рідшати. Все довкола набирало чіткіших окреслень, — світанок.
Верталися так само з городів, задвірками. Під садком хазяїн хутко зіскочив і напруго потягнув за собою коня. Але кінь не поспішав. Коня вже не вразили скуйовджені дерева. Не видались уже вони буйним збіговищем довгогривих і довгохвостих потвор.
Хазяїн вів його впрост через садок, і він не вагався. Він ішов повільно, дарма що нетерпляче смикались повідця й силоміць тягли.
Хазяїн був дуже настирний, похапливий. Ступав він згинці, озирався злодійкувато, наче підходив до чужого двору.
Та ні близькість стайні, що обіцяла відпочинок, ні натиск, ні погрози не могли прискорити кроку. Кінь ступав поволі. З нього струменіла пара, і на губах, на шиї, на грудях, під черевом так густо повиступала піна, що звисала подекуди цілими шматками. В голові стугоніло, аж тьмарило зір. Як і раніше, бракувало повітря. Як і раніше, мучила спрага. Хотілось зупинитись, станути непорушно. Хоча б і тут, серед двору. Все одно.
Із світанкової сутіні, з того боку, де хата, випливла постать.
Хазяїн з несподіванки сіпнувся, затримався на півкрокові, наче готовий був ту ж мить кинути повіддя й тікати. Потім хутко опанував себе і спересердя лайнувся.
— Боженьку святий! — вражено розвела руками дружина, підходячи ближче: — А я побиваюсь, а я місця собі не знайду... Кидь серед ночі — аж його нема. І ніде нема. Думала вже: взяли тебе так, що й незчулася...
— Ану, не гомони. Тсс! — застережливо й сердито бовкнув хазяїн і тихшим голосом чи то до неї, чи до самого себе пробубонів: — Візьмуть іще... не журись.
— Що ти кажеш? — не дочувши, перепитала дружина.
— Одчиняй стайню, кажу! Не варнякай!
Зникнення серед ночі, пізня подорож, світанкова поява, і вмилений кінь, і гнівний вираз хазяїна, його скрадливість, його поспішність, — все це було таке загадкове, дивне, тривожне, що вона мимоволі на хвильку застигла в нерішучому рухові, готова швидше розпитувати, ніж відчиняти.
— Ну, відчиняй же! — крізь зуби, щоб не так було чутко, гаркнув хазяїн.
Жінка здригнулася. Вона вже, мабуть, знала, що такий голос не віщує нічого доброго. Руки її трусилися, і ключ довго не потрапляв у замковий проріз. Це ще більше дратувало чоловіка. Його густі вихрасті брови починали дико стовбурчитись, наповзати на очі.
Надбрівні зморшки, збігаючись на переніссі, ставали глибші, різкіші. Він не витримав, грубо відштовхнув дружину. Він взявся хутчій сам одмикати. Але що надто поспішав і нервувався, теж не міг одразу потрапити ключем, і брала його така нестерпна злість, аж душною млостю обіймало.
— Та почекай! Ну, й чого ти лютуєш? — заспокійливо, хоча й докірливо мовила дружина.
Він раптом спинився, озвіріло глянув на неї, і не скінчилося б це одним лише зловісним поглядом, якби саме в цей момент не клацнув, не одімкнувся комизливий замок.
— Ти мені поговори, поговори! — многозначно попередив хазяїн.
Увійшли до стайні.
Дорогу до ясел заступали ті двоє занехаяних коней, що їх останнім часом ніби готувалося на бойню,— один із них обважніло лежав, другий стояв, понуро пустивши голову.
Хазяїн ткнув чоботом лежачого — той не підводився. Ткнув удруге, міцно, ненавидно — лежачий хитнувся, підвівся на передні коліна, поволі випростався.
— ...сибірки на вас!.. — продовжуючи якусь думку, наїжено промурмотів хазяїн.
По хвильці, прив’язуючи коня, він кинув через плече до дружини:
— Давай води.
— Води? — перепитала здивовано.
— Води, — повторив він.
— Нащо ж тобі вода?
— Води, кажу, давай! Чорррт! — і навздогін додав: — Та не тарабань там відром! Чуєш?
Коли принесли воду, він уже встиг розсідлати. Спина коня була геть мокра, сходила густою парою. Проте, анітрохи не вагаючись, хазяїн одразу подав йому крижане питво.
— Ти здурів? — злякано й розпачливо сплеснула долонями дружина.
Він і не глянув на неї. Він бачив перед собою тільки пожадливу морду коня, що смоктав, присьорбував, морщився від зашпорів, які заходили в губи й зуби, — пив свою загибель.
Та як полегшало в руках відро, хазяїн знову гукнув до дружини:
— Давай іще!
— Що ж ти робиш, чоловіче? Пропав же кінь! — нестерпно, аж слізно мовила дружина.
— Ну! — гримнув несамовитий голос, і вона покірно пішла.
Хазяїн, як і перед виїздом, взявся ненароком за улюблену гриву, пухку, хвилясту гриву. Занурившись пальцями в тонку волосінь, міцно її тримаючи, немов трималося тут всі кінці його куркульського добра, стояв він хвилину зовсім непорушно, стояв у раптовій, глибокій задумі.
Потім, стрепенувшись, різко смикнув за гриву і тихо сказав:
— Пропадай, Коська... твою мать! Пропадай!
Друге відро кінь повільніше випив. Хазяїн вихлюпнув рештки йому під ноги і вийшов з-поміж худоби.
— Що ж тепер буде? — незмисленно й тривожно спитала дружина.
— Що буде? — сказав уже спокійніше, як змовник, що зробив своє діло: — Хіба не знаєш? У колектив одберуть. Все одно одберуть. Все одберуть...