Видко, не хотів їздець, щоб їх почули. Довершуючи своє застереження, він сердито підшарпнув повіддя, сердито штовхнув каблуками.
Кінь обурився. Але згадав, що мусить коритися.
Підстрибнувши, він хутко залишив ці вибрики і, поступово вирівнюючи крок, далі й далі загрібаючи ногами, пішов легкою, прекрасною риссю.
Вудила не стримували, і кінь був вдячний.
І що сидів на ньому кріпкий їздець, він був так само вдячний.
І що біглося йому легко, що довкола чорна ніч, і шибеник-вітер, і буйна бадьорість, — він був по-своєму вдячний.
Повнота життя п’янила його. Велику, трепетну радість життя, радість глибокого віддиху й вільного руху відчувала кожна найменша частка його істоти.
Кінь ішов.
Кінь ще наддав.
У захваті, в молодечому завзятті він бистру рівну рись доводив уже до високих ступенів сили й краси.
Під копитами бриніла земля. Степова, ледь помітна ніччю дорога напружилась і, кріпко натягнута морозом, гула. Гультяй-вітер перебирав ладки, вихоплював звуки з-під коневих ніг, рвав, шматував їх, жбурляв у ніч, у безвість.
Кінь ішов незмінно вільно рівно.
А вітер лютував —
невтомно
запінено
хижо.
Лютував вітер, що його розгойдана сила і хист не можуть збити з пуття.
Хитруючи, вітер пробував раптовим різким помахом шмагонути по ногах, зрадливо підсікти. Дарма!
Тоді обурений вітер з розгону падав на груди, забивав віддих, сліпив очі, куйовдив гриву.
Кінь, мотнувши головою, чхнувши, все одно без послаблень ішов далі, — довго вже йшов.
Оскаженілий вітер забігав ззаду, ударяв у круп і, нічого не вдіявши, починав сікти навкоси,— завзято, навально. Тоді він трохи заважав. Люта настирливість інколи ухиляла коня, але чуйні поводця ту ж мить застерігали, вирівнювали. Кінь, як і раніше, бистро, легко, упевнено йшов,— давно вже йшов.
Лишилися позаду якісь дві балки, лишився в пам’яті їхній затишок. Хто зна, скільки проминуло часу, яка одлинула відстань, але дорога знову почала вгинатися, і почав обступати затишок.
От і дно. Зовсім тихо. Напрочуд тепло й тихо. Мить. І дно минулося. Назустріч — протилежний вигорбок. Чималий вигорбок.
А повіддя мовчать, не стримують. Вони не стримують навіть тоді, коли кінь, заохотившись, бере на гору галопом.
Такого кінь ще ніколи не знав. Завжди на гору його примушувано йти повагом, ступою. Тепер давали волю.
Коли він вихопився з яру, коли супутний вітер, наче цього чекавши, враз піддав завзяття, коли вітер і кінь югнули випереджувати одне одного, — повіддя й на це мовчали, не припиняли шибай-галопу.
В шаленому гоні, в темряві й буряних тисках легко було спіткнутись, упасти, пропасти.
Чи думав про це їздець?
Він сидів, низько пригнувшись, аж припадаючи до коневої шиї. Напівзігнуті ноги, міцно стискаючи коня, заклякли, мов у корчах. Він приріс до спини і не стримував.
Вітер хвиськав йому в обличчя, мружив очі, шарпав за бороду. Вітер зухвало жужмив, розбивав, розкидав довгі вуса й бороду. Вони так плутались, тіпались, що хвилинами йому самому уявлялось, наче борода неймовірно видовжилась, упала поза плечі, летить позаду скошланим віялом. Він сидів, низько пригнувшись, він поринав пильним половецьким зором у темряву, в ніч і десь там в далині розбурхана уява ловила уривки незабутніх подій, коли ярилось повстання і коли він так само серед ночі божевільно летів на коні, а позаду невідступно летіли червоні...
Від згадки він мимоволі стискався. Ноги ще міцніше охоплювали коня, ніби почували раптову небезпеку падіння. Очі ще більше мружились, пильніше вдивлялись, ніби хотіли перевірити, чи й справді знову щось не загрожує.
Він притишив ходу і, круто повернувши, гайнув назад, наче злякався, тікав.
Кінь увігнався в той самий яр.
Через хвильку яр уже був позаду. Але їздець недовго дозволив іти по цей бік. Як і раніше, він круто повернув і втретє, на диво коневі, скерував його до того-таки яру.
Чого він хотів, цей неподібний сьогодні їздець?
Він кидався з краю до краю, наче ворожий кіннотник, що між двох сил потрапив у пастку.
З його волі кінь знову упірнув у затишок яру — хвилина
— і, дихаючи на всі легені, надпоривно хапався вже протилежним узбіччям. Ще хвилина — і махав кінь навзаводи тим самим досить рівним, досить упертим шляхом.
Серце його стукотіло прискорено. Шкіра вогчіла з поту. Дедалі більша сповняла ярливість, дедалі меншу почував він залежність од їздця.
На довколишній шум відгукувався паморочний шум в його власній істоті.
Можливо, од вітру, що невтомним свистом пронизував вуха, в коневій голові гойдався, зростав, розпирав череп неможливий гул. В цьому завзятті, в радості, в гулі, в буйній ярливості хвилинами чманіла голова, і на очі спадала тінь сумніву. Він недовірливо щулився, напружено вдивлявся вперед і не знав, чи довго ж гак буде, чи справді тікати, чи боятись?
Нараз метнулось попереду щось невеличке, хиже, вертке.
Кінь рвонувся вбік.
Ще трошки, і збурений кінь летів би сам. Він уже мало відчував їздця. Він уже не корився стривоженим рукам, що вудилами роздирали йому рота й хотіли тепер спинити. Він закусив вудила, дугою взяв шию і, жахом охоплений, мчав без дороги, наосліп. А за ним весь час невідступно мчало те саме невеличке, хиже, вертке.
Чорне, хиже, вертке.
Хиже, вертке.
Вертке... вертке...
Він не міг зупинитись. Не міг припустити, щоб воно — чорне, хиже, вертке — наздогнало, підкотилось, учепилось. Ні! Він нізащо не міг припустити, щоб воно опинилось попереду.
Воно котилося збоку, весь час трохи збоку, на тій самій відстані, як було вихопилось напочатку — так уявляв собі кінь. Але воно хитрувало, скрадалось, змагалось — так уявляв собі кінь. Воно — хиже, чорне, вертке — всіма силами хотіло наблизитись.
Ні, він не міг припустити!
Не зважаючи на вудила, ні на що не зважаючи, він летів, як болем уражений, як навісний, як сам окаянний вітер.
Розпанаханий, зраділий вітер зняв обабіч таке безглуздя, таку веремію, ляскіт, клекіт, сичання, що цей свист і сичання ставали безперервні, суцільні, як бистрий звуковий потік. Здавалося, що сама земля — теж бистрий, клекітний, чорний потік, якого не обминути, не спинити.
За цим вітрюгою не чути було людини. Людина кричала. Уривчасто, коротко, сильно. Із покрику лишався тільки невиразний, звертистий, подібний до вітрового зойку, зойк: