— Письменникам туди не можна, хіба що вони вміють показувати фокуси з картами або ложки гнути, — зауважив, усміхаючись, Білл. — Це як загальнонаціональний закон.
Він гадав, що й вона усміхнеться, але ж ні.
— Я знаю, що ти був там, коли я тебе потребувала. Коли я злетіла з кінця хідника, як О. Джей. Сімпсон у тій старій рекламі "Герца"[194]. Можливо, ти врятував мене від ковтання якоїсь поганої пігулки після завеликої дози алкоголю. А може, я б і сама спромоглася впоратись і все це лише зайва драматизація з мого боку. Хоча… не віриться мені. Не відчуваю я таких сил у собі.
Вона докінчила сигарету, зробивши це всього лиш за дві затяжки.
— Я знаю, що відтоді ти був поряд зі мною. А я була біля тебе. Нам з тобою добре разом у ліжку. Колись для мене це мало неабияке значення. Але нам добре й поза цим, і тепер це здається мені більш значущим. Я відчуваю, що, схоже, могла б старішати разом з тобою і залишатись відважною. Я знаю, що ти п'єш забагато пива і недостатньо вправляєшся фізично; я знаю, що подеколи ночами тобі сниться щось погане…
Це його вразило. Неприємно вразило. Майже налякало.
— Мені ніколи не сняться сни.
Вона усміхнулась:
— Так ти кажеш інтерв'юерам, коли вони питаються, звідки беруться твої ідеї. Але це неправда. Якщо лиш то не розлад шлунка, коли ти починаєш стогнати серед ночі. А я в це не вірю, Біллі.
— Я балакаю? — обережно спитав він. Він не пам'ятав жодних сновидінь. Жодних, ні гарних, ані поганих.
Одра кивнула:
— Інколи. Але я ніколи не могла розібрати, що саме ти говориш. А пару разів було таке, що ти плакав.
Він дивився на неї отупіло. У роті у нього з'явивсь якийсь нехороший присмак; він тягнувся по язику аж у горло, наче смак розталого аспірину. "Отже, тепер ти знаєш, як смакує страх, — подумав він. — Саме вчасно дізнався, зважаючи на те, скільки ти вже написав на цю тему". Білл подумав, що це смак, до якого йому доведеться звикнути. Якщо він проживе достатньо довго.
Раптом спробували втовпитися спогади. Це було так, немов у його мозку набрякає якась чорна пухлина, загрожуючи вивергнути гибельні
("сновидіння")
образи з підсвідомості просто йому в ментальне поле зору, яке перебуває під управлінням раціонального здорового глузду — і, якщо таке трапиться враз і зненацька, це зсуне його з розуму. Він спробував запхати їх назад, і то успішно, але тільки після того, як почув голос — то було, наче хтось, глибоко похований живцем у його голові, закричав з-під землі. То був голос Едді Каспбрака:
"Ти врятував мені життя, Білле. Ті великі парубки, вони мене на лайно зводять. Іноді я думаю, вони насправді хочуть мене вбити…"
— Руки в тебе… — мовила Одра.
Він опустив туди очі. Руки взялися гусячою шкірою. Не маленькими пухирцями, а величезними, наче яйця комах, білими ґулями. Вони, не кажучи ні слова, дивились на це вдвох, наче розглядаючи якийсь цікавий музейний експонат. Поступово пухирі гусячої шкіри зійшли нанівець.
У тиші, що запала, озвалася Одра:
— І ще я знаю дещо інше. Хтось телефонував тобі вранці зі Штатів і сказав, що ти мусиш мене покинути.
Він підвівся, коротко зиркнув на пляшки з напоями, потім пішов до кухні й повернувся звідти зі склянкою помаранчевого соку. І сказав:
— Ти знаєш, що я мав брата, і знаєш, що він помер, але ти не знаєш, що його було замордовано.
Одра коротко впила в себе ковток повітря.
— Замордовано! Ох, Білле, чому ти ніколи мені…
— Не розповідав? — він розсміявся, знову той гавкітливий звук. — Не знаю я.
— Що трапилося?
— Ми тоді жили в Деррі. Там була повінь, але вона вже здебільшого минулася, а Джордж нудився. Я лежав у ліжку хворий на грип. Він попрохав мене зробити йому кораблик з газетного аркуша. Я знав як, навчився за рік до того у денному таборі. Джордж сказав, що запускатиме його по риштаках вздовж Вітчем-стрит і Джексон-стрит, бо там вони були ще повні води. Отже, я зробив йому той кораблик, і він подякував мені, і пішов надвір, і то було востаннє, коли я бачив мого брата Джорджа живим. Якби в мене не було грипу, може, я зміг би його врятувати.
Він замовк, тручи собі правою долонею ліву щоку, ніби перевіряв оброслість щетиною. Збільшені скельцями окулярів очі мали задумливий вираз… але він не дивився на неї.
— Все трапилося просто там, на Вітчем, неподалік від її перехрестя з Джексон-стрит. Той хтось, хто його вбив, відірвав його ліву руку так само просто, як якийсь другокласник відриває крильце мухи. Патологоанатом сказав, що він помер або від шоку, або від втрати крові. Наскільки мені зрозуміло, різниця між тим і тим не варта й дайма.
— Господи Ісусе, Білле!
— Я здогадуюсь, ти дивуєшся, чому я ніколи тобі цього не розповідав. Направду, мене й самого це дивує. Ми одружені вже одинадцять років, а до сьогодні ти нічого не знала про те, що трапилось з Джорджі. Я знаю про всю твою родину — навіть про твоїх тіточок і дядьків. Я знаю, що твій дід загинув у себе в гаражі в Айова-Сіті, коли п'яним дрочився з мотопилою. Я знаю всі ці речі тому, що одружені люди — не важить, як дуже вони заклопотані, — дізнаються з часом про все. А якщо їм стає нудно і вони перестають слухати, все одно це запам'ятовується — автоматично. Чи ти вважаєш, що я неправий?
— Ні, — тихо відповіла вона. — Ти правий, Білле.
— І нам завжди було легко розмовляти одне з одним, хіба не так? Я маю на увазі, ніхто з нас не знудився до такого ступеня, щоб все почало відбуватися автоматично, правда ж?
— Ну, — мовила вона, — я завжди досі вважала, що це так.
— Годі, Одро. Ти знаєш все, що відбувалося зі мною впродовж останніх одинадцяти років мого життя. Про кожну угоду, кожну ідею, кожну застуду, кожного друга, кожного, хто зробив мені капость чи намагався зробити. Ти знаєш, що я спав з Сюзен Бравн. Ти знаєш, що інколи я стаю сльозливим, коли п'ю і надто гучно слухаю платівки.
— Особливо "Вдячного мертвяка", — уточнила вона, і він розсміявся. Цього разу і вона посміхнулась йому навзаєм.
— Ти також знаєш найважливіше з усього — мої сподівання.
— Так. Гадаю, що так. Але це… — вона затнулась, похитала головою, хвильку подумала. — Білле, яким чином цей дзвінок пов'язаний з твоїм братом?