— …стережись!
— Клятий дурень зараз…
Слова промайнули в повітряному потоці, такі ж беззмістовні й безглузді, як прапорці або відв'язані кульки. Він наближався до аварійних бар'єрів, і до нього вже долинав сморід сажі та гасу з димовух. Там, де колись була вулиця, він побачив зяючу пітьму, почув, як звідти сердито шумить вода, і засміявся з того звуку.
Він різко крутнув кермо вліво й прошмигнув так близько від бар'єру, що його джинси черкнули пластик. Колеса Сілвера були менш ніж за три дюйми від місця, де асфальт поступався порожнечі, і в нього закінчувався простір для маневру. Попереду вода змила всю вулицю, і перед "Ювелірною крамницею Кеша" лишилася лише тонка смужка хідника — половина його завалилася.
— Білле? — то був зачумілий, хрипкий голос Одри. Він звучав так, наче вона щойно прокинулася від глибокого сну. — Білле, де ми? Що ми робимо?
— Нумо, Сілвере! — горлав Білл, спрямувавши велосипед просто на аварійні козли, які похилилися в бік вітрини ювелірної крамниці. — НУМО, СІЛВЕРЕ, ГАЙДААААА!!!
Сілвер врізався в козла на швидкості сорок миль на годину — пластикові уламки розлетілися навсібіч. Одра скрикнула й так міцно його стиснула, що він видихнув геть усе повітря. На хідниках та у дверях по всій Головній вулиці, Канал— та Канзас-стрит стояли люди й заклякло витріщалися на них.
Сілвер вискочив на залишки хідника. Біллове ліве стегно й коліно зачепили стіну ювелірної крамниці. Він відчув, як заднє колесо Сілвера зненацька опустилося і зрозумів, що за ними обвалювалася земля…
…а тоді Сілвер за інерцією вискочив на дорогу. Білл ледь ухилився від перекинутого сміттєвого бака й знову вилетів на дорогу. Запищали гальма. Він бачив, як на нього насувається радіаторна решітка великої вантажівки, та однаково не міг перестати сміятися. Він прошмигнув дорогою за мить до того, як там промчав ваговоз. Трясця, ось що таке не гаяти часу!
Білл волав, сльози бризкали з його очей, і він натиснув на клаксон, дослухаючись до того, як кожен хрипкий гудок вривається в яскраве денне світло.
— Білле, ти нас обох вколошкаєш! — скрикнула Одра, і хоча то був нажаханий голос, вона також заливалася сміхом.
Білл нахилив Сілвера й цього разу відчув, як Одра нахилилася разом із ним, аби йому було легше кермувати велосипедом, допомагаючи їм обом співіснувати з ним бодай протягом цього короткого проміжку часу — вони стали немов трьома живими істотами.
— Ти так гадаєш? — крикнув він у відповідь.
— Я знаю! — І вона схопила його за промежину, де пульсувала потужна, радісна ерекція. — Але не зупиняйся!
Та на це йому сказати було нічого. На Горбатому Пагорбі швидкість Сілвера почала згасати і потужне ревіння гральних карт знову перетворилося на поодинокі постріли. Білл зупинився й повернувся до неї. Вона була блідою, очі в неї широко розплющилися, і, вочевидь, вона була наляканою та збентеженою… проте вона опритомніла, опритомніла та сміялася.
— Одро, — ледь вимовив він, регочучи разом із нею.
Він допоміг їй злізти з Сілвера, прихилив велика до принагідної цегляної стіни й обійняв свою дружину. Він цілував її лоба, очі, щоки, губи, шию, груди.
Вона пригорнула його.
— Білле, що трапилося? Я пам'ятаю, як зійшла з літака в Бенгорі, а далі геть нічого не пригадую. У тебе все гаразд?
— Так.
— А в мене?
— Так. Зараз так.
Вона трохи відсторонилася, аби поглянути на нього.
— Білле, ти й досі заїкаєшся?
— Ні, — мовив Білл і поцілував її. — Затинання зникло.
— Назавжди?
— Так, — відповів він. — Гадаю, цього разу назавжди.
— Ти казав щось про рок-н-рол?
— Не знаю. Хіба?
— Я кохаю тебе, — сказала вона.
Він кивнув і посміхнувся. Коли він усміхався, то здавався дуже юним, і чхати на лисину.
— Я також тебе кохаю, — промовив він. — Усе інше — пусте.
8
Він просинається серед ночі й не може пригадати, що йому снилося — згадується лише те, що уві сні він знову був дитиною. Він торкається гладенької спини своєї дружини, поки вона спить теплим сном і бачить сни; він думає про те, як чудово бути дитиною, але також чудово бути дорослим і загадуватися таємницею дитинства… його вірою та бажаннями. Одного дня я напишу про все це, думає він, та знає, що це лише думки перед світанком, думки після ще не згаслого сну. Та приємно замислюватися про такі речі у вранішній спокійній тиші — про те, що в дитинства свої милі секрети, що воно підтверджує думку про смертність, і що смертність обумовлює всю хоробрість та любов. Приємно думати про те, що, коли дивишся вперед, можна й озирнутися, і що кожне життя творить свою подобу безсмертя — колесо.
Ось такі думки обмірковує Білл Денбро у вранішні часи, коли просинається, — тоді він майже пригадує своє дитинство та друзів, з яким він його ділив.
Цю книгу було розпочато 9 вересня 1981 року
в Бенгорі, штат Мейн,
і завершено 28 грудня 1985 року
в Бенгорі, штат Мейн.
Примітки
1
"Michael Stanley Band" — гурт у стилі "хартлендрок", заснований у місті Клівленді гітаристом-вокалістом Майклом Стенлі (нар. 1948 p.), був особливо популярний на Середньому Заході США у 1970—1980-х pp.; пісня "Му Town" — хіт гурту 1983 р. (Тут і далі прим. перекл.)
2
George Seferis (Йоргос Сеферіадіс, 1900–1971) — видатний грецький поет, лауреат Нобелівської премії 1963 p.; цитата з його вірша "Повернення вигнанця".
3
Neil Young (нар. 1945) — один із найвпливовіших рок-музикантів, канадський гітарист-співакт-композитор, громадський активіст; цитата з його пісні 1979 р. "Неу Hey My My (Out of the blue and into the black)", яка стала популярною ідіомою, що приблизно дорівнює нашій "з калюжі та в болото"
4
William Carlos Williams (1883–1963) — один з найулюбленіших і впливових американських поетів XX століття, який заробляв собі на життя, працюючи сімейним лікарем; "Paterson" — опублікована в 5 книгах (1946–1958) поема, уже за перші три книги якої автор отримав засновану 1950 р. першу Національну літературну премію з поезії; в поемі Вільямс філософськи-чуттєво описує історію розквіту й занепаду "колиски американської індустріальної революції", свого рідного міста Патерсон у штаті Нью-Джерсі, рефреном наголошуючи: "Нема ідей, окрім як у речах".