І він такий був не один. Деррі розвалювався.
8
На їхніх очах санітар захряснув задні двері "швидкої" й рушив до кабіни. Автомобіль почав здійматися схилом у напрямку Деррійського міського шпиталю. Річі зупинив його, сильно ризикуючи життям та правицею, а тоді заговорив роздратованого водія до нічиєї — санітар наполягав на тому, що вільного місця зовсім не було. Закінчилося тим, що вони поклали Одру на підлогу.
— Що тепер? — спитав Бен.
У нього під очима були здоровенні коричневі кола, а шия почорніла від бруду.
— Я п-піду до "Таун Хаусу", — сказав Білл. — П-просплю десь годин з ш-шістнадцять.
— І я так само, — озвався Річі. Він з надією глянув на Бев. — Кралечко, маєш цигарку?
— Hi, — відказала Беверлі. — Гадаю, знову кину.
— Мудра думка.
Вони почали повільно йти вгору схилом, пліч-о-пліч.
— Усе с-с-скінчено, — сказав Білл.
— Ми це зробили, — кивнув Бен. — Ти це зробив, Великий Білле.
— Ми всі це зробили, — мовила Беверлі. — Як би я хотіла, щоб ми не кидали там Едді. Цього я бажаю дужче за все.
Вони саме підійшли до перетину Верхньої Головної вулиці та Пойнт-стрит. Хлопчик у червоному дощовику та зелених гумових чоботях пускав паперового човника прудким потоком, який мчав уздовж хідника. Він звів очі, побачив, що вони дивляться на нього, й невпевнено помахав рукою. Біллові здалося, що це той хлопчик зі скейтбордом — той самий, чий друг бачив у Каналі акулу зі "Щелеп". Він посміхнувся й підійшов до нього.
— Тепер усе г-г-гаразд, — сказав Білл.
Хлопчик серйозно на нього подивився, а тоді вишкірився — посмішка була сонячною та сповненою надії.
— Ага, — озвався він. — Гадаю, що так.
— Можеш закластися своєю д-д-дупою.
Хлопчик засміявся.
— То що, б-будеш обережним на т-тому с-скейті?
— Та нє, — сказав хлопчик, і тепер уже Білл засміявся.
Він стримав порив скуйовдити хлопчакові волосся (скоріш за все, він образиться) та повернувся до інших.
— Хто то такий? — спитав Річі.
— Друг, — відповів Білл. Він засунув руки в кишені. — А ви пам'ятаєте, як ми вибралися минулого разу?
Беверлі кивнула.
— Едді вивів нас до Пустовища. Проте якимсь чином ми вилізли на іншому березі Кендаскіґ. З боку Старого Відрога.
— Ви зі Скиртем зіштовхнули кришку однієї з тих насосних, — сказав Річі Біллові, — бо ви були сильнішими од решти.
— Ага, — мовив Бен. — Точно. Сонце ще світило, хоча вже майже сіло.
— Ага, — кивнув Білл. — І всі ми були там.
— Та ніщо не триває вічно, — сказав Річі. Він поглянув на схил, який вони щойно здолали й зітхнув. — Наприклад, дивіться сюди.
Він виставив руки. Маленькі шрами на долонях зникли. Беверлі показала свої руки, Білл з Беном зробили те саме. Долоні були брудними, проте шрами зникли.
— Ніщо не триває вічно, — повторив Річі.
Він поглянув на Білла, і той побачив, що бруд на щоках Річі повільно прорізали дві чисті доріжки сліз.
— Хіба що любов, — сказав Бен.
— І бажання, — додала Беверлі.
— А як щодо дружби? — спитав Білл і всміхнувся. — Що думаєш, Базікало?
— Ну-у, — протяжно сказав Річі, посміхаючись та витираючи очі. — Я мушу поудумати проу це, хлоупче! Шоу то є, шоу за діла, я мушу поудумати проу це.
Білл простягнув руки. Вони взялися за них і постояли так кілька секунд — сімка зменшилася до четвірки, та однаково вони могли утворити коло. Вони подивилися один на одного. Бен уже теж плакав, з його очей текли сльози. Та все одно він посміхався.
— Народ, я вас дуже, дуже люблю, — промовив Бен. На мить він міцно-міцно-міцно стиснув руки Бев та Річі, а потім випустив їх. — А тепер давайте розвідаємо, чи є в них там така штука, як "сніданок", га? Таж треба подзвонити Майкові. Сказати, що в нас все гаразд.
— Гарний думка, сеньйор-ре, — підтакнув Річі. — Іноді мені думкається, що ти не такий вже й покидьок. А ти чо думкаєш, Велике Білля?
— Я думкаю, чи не пішов би ти на хер, — сказав Білл.
Вони закотилися в "Таун Хаус" на хвилі сміху, і коли Білл штовхав скляні двері, Беверлі спіймала поглядом щось таке, про що ніколи й нікому не говорила, хоча воно назавжди закарбувалося в її пам'яті. Мигцем вона побачила в склі їхні віддзеркалення — от тільки там їх було шестеро, а не четверо: за Річі йшов Едді, а позаду Білла — Стен, і на його обличчі вигравала його характерна легка усмішка.
9
НАЗОВНІ / СУТІНКИ. 10 CЕРПНЯ 1958 РОКУ
Сонце висить над самісіньким горизонтом — дещо сплюснутий червоний м'яч, який заливає Пустовище пласким, пропасним світлом. Залізна кришка на одній з насосних станцій трохи піднімається, опускається, знову здіймається і починає сповзати.
— Ш-ш-штовхай, Б-бене, вона мені зараз плече зламає…
Кришка сповзає далі, нахиляється і падає в кущі, які розрослися навколо бетонного циліндру. Один за одним з нього вилазять семеро дітей і роззираються навкруги, по-совиному блимаючи очима в мовчазному зачудуванні. Вони схожі на дітей, які ніколи не бачили денного світла.
— Так тихо, — шепоче Беверлі.
Чутно лише гучний шум прудкого потоку та сонне гудіння комах. Буря вщухла, та вода в Кендаскіґ досі тримається дуже високо. Ближче до міста, недалеко від місця, де річка забігає в бетонний корсет і перетворюється на канал, вона вийшла з берегів, та повінню це аж ніяк не назвеш — у найгіршому випадку трохи води набіжить у кілька підвалів. Цього разу.
Стен відходить від них. Його обличчя невиразне й замислене. Білл озирається на нього й на мить йому здається, що Стен помітив на березі маленьке вогнище — таке його перше враження. Червоне, яскраве сяйво, на яке ледве можна дивитися. Та коли Стен піднімає вогонь правою рукою, кут світла змінюється, і Білл усвідомлює, що то просто пляшка коли — одна з тих, нових та прозорих. Хтось загубив її біля річки. Він дивиться, як Стен перевертає її, тримаючи за горло, і несе до каміння, яке стримить з берега. Пляшка розбивається, і Білл розуміє, що тепер вони всі дивляться, як Стен перебирає скляні залишки — спокійний, уважний, зосереджений. Нарешті він бере вузьку скалку. Промені сідаючого сонця відскакують від нього рудими блискітками, і Білл знову думає: "Як вогонь".
Стен зводить на нього очі, і зненацька Білл усе розуміє — йому все ясно, як Божий день, усе так і має бути. Він іде до Стена, простягнувши руки долонями догори. Стен задкує, заходить у річку. Над поверхнею води навсібіч пірнають чорні жучки, і Білл бачить, як до очеретів на другому березі відлітає блискуча бабка, схожа на маленьку веселку. Десь басовито заквакала жаба, і коли Стен бере його руку й проводить скляним лезом по його долоні, розрізаючи шкіру й пускаючи цівку крові, немов в екстазі, Білл думає: "Тут стільки життя!"