4
БІЛЛ
— Беверлі! — закричав він.
Його спина й руки скам'яніли від пульсуючого болю. Тепер Річі важив уже щонайменше п'ять сотень фунтів. "Облиш його, — шепотів розум. — Він мертвий, чорт забирай, тобі це чудово відомо, тож чому ти його не облишиш?"
Та він не хотів, не міг цього зробити.
— Беверлі! — знову загорлав Білл. — Бене! Хто-небудь!
"Сюди воно мене тоді кинуло, мене з Річі, тільки тоді жбурнуло ще далі — набагато далі, — думав він. — Як воно було? Пам'ять зникає, стирається…"
— Білле? — то був Бенів голос, тремкий, виснажений, десь доволі близько. — Де ти?
— Тут, чувак. У мене Річі. Його… його поранено.
— Не мовчи, — уже ближче. — Говори, Білле.
— Ми вбили Його, — сказав Білл, прямуючи туди, звідки линув Бенів голос. — Ми вбили ту суку. І якщо Річі загинув…
— Загинув?! — вигукнув наляканий Бен. Він був уже дуже близько… а тоді його рука вигулькнула з темряви й легенько помацала Біллів ніс. — Як це, загинув?
— Я… він… — тепер вони вже тримали Річі разом.
— Я не бачу його, — мовив Білл. — Ось у чому річ. Я н-не ба-ба-бачу його!
— Річі! — загорлав Бен, і почав трусити його. — Річі, давай! Ну ж бо, чорти б тебе вхопили! — його голос затремтів, слова втрачали виразність. — РІЧІ, ТИ, БЛЯДЬ, ПРОКИНЕШСЯ ЧИ НІ?!
І в темряві почулася сонна, роздратована, на кшталт чого-ви-причепилися, говірка:
— Гауразд, Скирте. Гауразд. Нам не треуба ваша смеурдюча віувсянка…
— Річі! — закричав Білл. — Річі, з тобою все добре?!
— Сучара віджбурнула мене, — пробелькотів Річі, наче щойно прокинувся. — Я об щось стукнувся. Це все… все, що я пам'ятаю. Де Бевві?
— Десь там, позаду, — відповів Бен. Він коротко розказав їм про яйця. — Розчавив десь із сотню. Гадаю, що всі.
— Дай Боже, щоб ти не помилився, — мовив Річі. Його голос зазвучав краще. — Постав мене, Великий Білле. Я сам піду… Це що, воду чути?
— Так, — сказав Білл. Вони стояли в пітьмі, тримаючись за руки. — Як твоя голова?
— Болить, трясця. Що трапилося після того, як я відрубався?
Білл розказав їм усе, що зміг.
— І Воно здохло, — зачудовано проговорив Річі. — Ти певен у цьому, Білле?
— Так, — відказав той. — Цього разу я справді п-певен.
— Дякувати Богу, — мовив Річі. — Потримай мене, Білле, мені треба ригнути.
Білл вхопився за нього, і коли Річі закінчив блювати, вони пішли далі. Подеколи Білл копав щось крихке, і воно відкочувалось у пітьму. Білл подумав, що, мабуть, то були залишки Павучих яєць, які розтоптав Бен, і здригнувся. Було добре, що вони прямували до виходу, та однаково він був радий, що не бачить тих шкаралуп.
— Беверлі! — погукав Бен. — Беверлі!
— Тут…
Її крик був слабким, його майже повністю заглушало ревіння води. Вони йшли в темряві, раз по раз гукаючи, поступово наближаючись до неї.
Коли вони нарешті вийшли до неї, Білл спитав, чи лишилися в неї сірники. Вона поклала на його долоню півпачки. Він запалив одного сірника, і побачив перед собою примарні обличчя друзів: Бен підтримував Річі за плечі, а той згорблено стояв поряд, з його правої скроні текла кров; Беверлі сиділа, тримаючи на колінах голову Едді. Тоді він розвернувся в інший бік. На бруківці, розкинувши ноги та відвернувши голову, лежала скорчена Одра. Павутиння на ній майже розтануло.
Сірник обпік йому пальці, і він впустив його. У темряві він не розрахував відстань, перечепився через неї і мало не впав.
— Одро! Одро, ти мене ч-ч-чуєш?
Він просунув руку під її спину, посадовив її. Він узяв її за голову й притиснув пальці до шиї. Пульс прослуховувався — повільний, проте ритмічний стук.
Він запалив ще одного сірника, і від його спалаху зіниці Одри звузилися. Та це була мимовільна реакція: вона не звернула до нього очі, навіть коли Білл підніс вогонь так близько, що в неї почервоніла шкіра. Вона була жива, та ні на що не реагувала. Чорт, навіть гірше, і він це знав. Вона впала в кататонію[799].
Другий сірник обпік йому пальці. Він тріпнув рукою, згасивши вогонь.
— Білле, мені не подобається, як шумить ця вода, — сказав Бен. — Нам треба забиратися звідси.
— І як ми виберемося без Едді? — пробурмотів Річі.
— Виберемось, — сказала Бев. — Білле, Бен має рацію. Треба забиратися.
— Я візьму її з собою.
— Звісно. Та треба йти просто зараз.
— Куди? У який бік?
— Ти знатимеш, — лагідно промовила Беверлі. — Ти вбив Його, Білле. Ти знатимеш.
Він підняв Одру так само, як Річі, і підійшов до решти. Відчуття від її тіла було бентежним, моторошним — вона скидалася на дихаючу воскову фігуру.
— Куди, Білле? — спитав Бен.
— Я н-н-не…
(ти знатимеш, ти вбив Воно, і ти знатимеш)
— Х-ходімо, — сказав він. — Будь, що буде. Беверлі, ві-ві-візьми.
Він віддав їй сірники.
— А як же Едді? — спитала вона. — Ми не можемо його тут полишити.
— А як інакше? Воно… Б-беверлі, вся ця к-к-кімната р-розвалюється.
— Ми мусимо його звідси винести, чувак, — сказав Річі. — Давай, Бене.
Разом вони змогли його підняти. Беверлі присвітила їм шлях до казкових дверцят. Білл проніс крізь них Одрі, щосили стараючись, аби вона не торкалася долівки. Річі з Беном пронесли Едді.
— Покладіть його, — сказала Беверлі. — Він може лишитися тут.
— Тут надто темно, — Річі розплакався. — Ти ж бачиш… тут надто темно. Едс… він…
— Ні, все гаразд, — мовив Бен. — Мабуть, саме тут йому й треба лишитися. Гадаю, що так.
Вони поклали його на підлогу, і Річі поцілував мертвого друга в щоку. А тоді він сліпо поглянув на Бена.
— Ти певен?
— Ага. Ходімо, Річі.
Річі підвівся й повернувся до дверей.
— Іди на хер, сучаро! — зненацька гукнув він і копнув дверцята.
Вони загрюкнулися з металевим ляском — наче всередині щось клацнуло.
— Нащо ти це зробив? — спитала Беверлі.
— Не знаю, — відмовив Річі, та він знав відповідь.
Він озирнувся тієї миті, коли згас сірник у руках Беверлі.
— Білле… той знак на дверях?
— А що з ним? — видихнув Білл.
— Він зник.
5
ДЕРРІ /10:30 РАНКУ
Скляний коридор, який з'єднував Дитячу бібліотеку з головним корпусом, раптово вибухнув у сліпучому спалаху світла. Скло розлетілося у формі парасольки, шугнувши крізь хльостке віття дерев, насаджених по всій прилеглій території. Цей смертоносний обстріл міг би когось убити або поранити, та там нікого не було — ні на вулиці, ні всередині будівель. Того дня бібліотека не працювала. Тунель, який так зачаровував Бена Генксома в дитинстві, вже ніколи не відбудують, адже Деррі зазнало таких коштовних збитків, що було простіше лишити дві бібліотеки окремими, роз'єднаними спорудами. Через деякий час ніхто в Деррійській міській раді не пам'ятатиме, навіщо була потрібна та скляна пуповина. Мабуть, лише Бен міг би їм розповісти, як це було — стояти увечері на вулиці, на нерухомому січневому морозі, коли в тебе тече з носа, а кінчики пальців у рукавичках геть заніміли, стояти й дивитися, як всередині коридору туди-сюди ходять люди… вони йдуть собі крізь зиму, навіть не вдягнувши курток, а навколо них сяє світло. Так, він міг би їм про це розказати, та, мабуть, на зборах міської ради про такі речі не говорять — не оповідають про те, як стоїш у холодній пітьмі і вчишся любити світло. Усе небувальщина, а факти свідчили про інші речі: скляний перехід вибухнув без будь-яких очевидних причин, ніхто не постраждав (і це було диво, адже остаточна кількість жертв вранішнього шторму — тобто лише людських жертв — сягнула сімдесяти семи загиблих та більш ніж трьох сотень поранених), і його ніколи не відбудували. Починаючи з 31 травня 1985 року, якщо вам хотілося потрапити з Дитячої бібліотеки в дорослий корпус, потрібно було виходити на вулицю. А коли було холодно, йшов дощ або сніг, треба було вдягати куртку.