— Одро! Одро! Де ти?! — долинула до них слабка луна.
— Великий Білле, щоб ти сказився! — тихо вилаявся Річі.
У нього злетіли окуляри. Він матюкнувся, намацав їх, надягнув; з них скрапувала смердюча рідина. Він набрав повні легені повітря й знову загорлав:
— Ти загубишся без Едді, придурку довбаний! Зажди! Зажди нас! Чуєш мене, Білле?! ЗАЖДИ НАС, ТРЯСЦЯ ТВОЇЙ МАТЕРІ!
Нестерпна тиша у відповідь. Здавалося, ніхто навіть не дихав. Річі чув лише далеке скрапування води; цього разу в трубі було сухо, лише інколи траплялася застояна калюжа.
— Білле! — він запустив у волосся тремтливу руку й проковтнув сльози. — НУ Ж БО… БУДЬ ЛАСКА, ЧУВАК! ЗАЖДИ! БЛАГАЮ!
Ще слабше, ніж минулого разу, почулося: "Я чекаю". Біллів голос.
— Дякувати Богу за маленькі поступки, — прошепотів Річі. Він ляснув Едді по дулі. — Вперед.
— Не знаю, чи довго ще зможу так повзти на одній руці, — сказав Едді, вибачаючись.
— Байдуже, лізь, — відмовив Річі, й Едді рушив далі. Змарнілий, виснажений Білл чекав на них у колодязі, на одній стіні якого було три отвори, що розташувалися один над одним, наче ліхтарі згаслого світлофора. Там було вдосталь місця і вони позводилися на ноги.
— Он там, — сказав Білл. — К-крис. Та Ри-ри-ригайло.
Вони роззирнулися. Беверлі застогнала, і Бен обійняв її за плечі. Скелет Ригайла Хаґґінса, одягнений у зотліле лахміття, здавався більш-менш цілим. А от залишкам Віктора бракувало голови. Білл поглянув у інший бік тунелю й побачив вишкірений череп.
Онде він, онде його голова. "Хлопці, треба було відступитися", — подумав Білл і здригнувся.
Ця секція дренажної системи занепала, і Річі здалося, що причина була зрозумілою. Її роль узяли на себе різноманітні очисні споруди. У певний момент, поки всі вони були зайняті тим, що вчилися, як голитися, керувати автомобілем, курити, трахатися й займатися іншим кльовим лайном, з'явилося Управління з охорони навколишнього середовища[773], і Воно вирішило, що зливати побутові стічні води (навіть якщо в них не було лайна) у річки з ручаями було ай-я-я як погано. Тож ця частина каналізації почала потихеньку хиріти, і тіла Віктора Кріса та Ригайла Хаґґінса хиріли разом із нею. Подібно до Загублених Хлопчиків Пітера Пена, Віктор із Ригайлом уже ніколи не виростуть. Це були скелети двох хлопчиків у пошматованих футболках, що зогнили на ганчір'я. На грудній клітці Віктора, мов на покрученому ксилофоні, розрісся мох, і його мацаки обплели орла на пряжці його військового ременя.
— Їх ухопив монстр, — тихо промовив Бен. — Пам'ятаєш? Ми чули, як це сталося.
— Одра мертва, — голос у Білла був механічним. — Я це знаю.
— Нічого ти такого не знаєш! — так люто крикнула Беверлі, що Білл сіпнувся й поглянув на неї. — Та тобі достеменно відомо, що загинуло багато інших людей, і більшість із них були дітьми.
Вона підійшла до нього й вперла руки в боки. Обличчя й шкіра в неї на руках були вимащені грязюкою, волосся сплуталося від бруду й пилюки. У Річі відпала щелепа — вона виглядала неймовірно.
— І ти знаєш, хто їх повбивав, — гримнула вона.
— Н-не тр-треба було їй ка-ка-казати, куди я й-їду. Нащо я це зробив? Навіщо?..
Її руки метнулися до нього й вхопили за сорочку. Річі зачудовано дивився, як вона його трусила.
— Досить! Ти знаєш, чому ми тут! Ми поклялися, і ми це зробимо! Чуєш мене, Білле? Загинула — значить, загинула… а Воно — ні! Ти потрібен нам. До тебе доходить? Потрібен! — сльози текли її щоками. — Тож отямся й захищай нас! Або ти отямишся і битимешся разом з нами, або жоден з нас не виживе!
Він довго дивився на неї і мовчав. Річі зловив себе на тому, що постійно крутить у голові одну думку: "Давай, Білле. Давай, давай…"
Білл обвів поглядом решту Невдах і кивнув.
— Е-едді!
— Я тут, Білле.
— Па-пам'ятаєш, як-ка труба?
Едді показав на отвір позаду Віктора й сказав:
— Он та. Здається зовсім вузькою, еге ж?
Білл кивнув.
— Уп-упораєшся? Уп-упораєшся з по-поламаною рукою?
— Заради тебе — так.
Білл усміхнувся смертельно втомленою посмішкою — найстрашнішою з тих, що доводилося бачити Річі.
— В-вед-ди, Е-едді. П-покінчимо з цим.
5
У ТУНЕЛЯХ / 4:55 РАНКУ
Поки вони повзли, Білл нагадав собі про те, що труба різко обривається, та однаково здивувався: однієї миті його руки шурхотіли кіркою сухого лайна, а наступної — втратили опору й ковзнули повітрям. Він заточився вперед і автоматично перекотився, приземлившись на плече, — воно вдарилося об долівку з болючим хрустом.
— Об-бережно! — почув він власний крик. — Труба обривається! Е-е-едді?
— Я тут! — одна його рука черкнула Білла по лобі. — Допоможеш мені?
Він обійняв Едді й витягнув його назовні, намагаючись не зачепити ушкоджену руку. Далі з'явився Бен, потім Бев, а за нею — Річі.
— Р-річі, у т-тебе лишися сі-сі-сірники?
— У мене є, — сказала Беверлі. Білл відчув, як у темряві вона торкнулася його руки і всунула йому в долоню коробку сірників. — Тут усього вісім-десять, та в Бена є ще. Прихопив із кімнати.
— Ти тримала їх під п-пахвою, Б-бев?
— Цього разу ні, — відповіла вона й обійняла його в темряві. Він обійняв її у відповідь, намагаючись всотати спокій і розраду, якими вона так прагнула поділитися.
Він обережно, з ніжністю розімкнув обійми та запалив сірника. Могутність пам'яті була незнищенною — вони всі одночасно зиркнули праворуч. Залишки тіла Патріка Гокстеттера й досі лежали там, посеред зарослих штукенцій, які, певне, колись були його книгами. Єдиною впізнаваною річчю в тій купі було півколо зубів; у двох чи трьох із них виднілися пломби.
Поряд лежало ще щось. Блискуча кругла річ, ледь помітна в миготливому світлі.
Білл тріпнув рукою, загасивши сірника, й запалив ще один. Він нагнувся й підібрав той предмет.
— Обручка Одри, — сказав він порожнім, безбарвним голосом.
Сірник догорів і згас.
У темряві він надягнув обручку.
— Білле? — невпевнено мовив Річі. — У тебе є бодай найменше уявлення…
6
У ТУНЕЛЯХ / 2:20 ПІСЛЯ ОБІДУ
скільки вони блукали тунелями відтоді, як полишили місце, де лежало тіло Патріка Гокстеттера, та Білл був певен, що ніколи не знайде дороги назад. У його голові кружляли батьківські слова: "Там можна блукати цілими тижнями". Якщо їх зрадить відчуття напрямку Едді, Воно не знадобиться їх убивати, бо вони блукатимуть до самої смерті… або ж потраплять не до тих труб і потонуть, наче щури в дощовому відрі.