— О Господи, я думав, що втоплюся, — простогнав Річі. — Нас облило з голови до п'ят! Лайно-душ — це офігенно! Білле, треба привести сюди однокласників на екскурсію, можна забити баки містеру Карсонові…
— А після завершення місіс Джиммісон прочитає лекцію про те, як берегти здоров'я змолоду, — сказав Бен тремтливим голосом.
Усі пронизливо засміялися. Коли регіт почав ущухати, Стен зненацька гірко заплакав.
— Гей, чуваче, — мовив Річі, намацуючи липку спину друга. — Чуваче, ми зараз усі рознюняємося.
— Я в порядку! — голосно сказав Стен, досі рюмсаючи. — Страх я ще можу терпіти, але я ненавиджу бруд і просто дурію, коли не знаю, де я…
— Й-як га-га-гадаєш, сі-сірники ш-ще на ш-ш-щось го-годяться? — спитав Білл у Річі.
— Я віддав їх Бев.
Білл відчув, як у мороці його торкнулися пальці, і всунули йому в руку паперову коробочку сірників. Вони здавалися сухими.
— Я тримала їх під пахвою, — мовила Беверлі. — Може, ще сухі. Все одно спробуй.
Білл висмикнув із коробки сірник і черкнув ним об запалювальну смужку. Сірник загорівся, Білл підняв його вище. Друзі стояли, притулившись одне до одного, і мружилися на яскравий, миготливий вогник. Вони були заляпані, вимащені лайном і всі здавалися зовсім юними та вкрай переляканими. Позаду них виднілася каналізаційна труба, з якої вони вигулькнули хвилину тому. Прохід, у якому вони зараз стояли, був іще вужчим — труба розходилася в обидві сторони, а її долівка була встелена шаром екскрементів. А ще…
Він зойкнув і впустив сірника, бо йому обпекло пальці. Відтак прислухався й почув звуки швидких потоків води, лунке скрапування; періодично спрацьовували клапани, випускаючи надлишок нечистот, що ревли, несучись до Кендаскіґ, яка лишилась десь далеко позаду. Генрі та його друзяк було не чутно. Поки що.
— Правор-руч ві-від ме-мене ле-леж-ж-жить т-т-труп, — стиха проказав він. — П-приблизно з-з-за десять ф-футів од н-нас. Гадаю, ц-це Па-па-па…
— Патрік? — спитала Беверлі голосом, що бринів на межі істерики. — Це Патрік Гокстеттер?
— Т-т-так. За-запалити ще одного с-сірника?
— Маєш запалити, Білле, — озвався Едді. — Якщо я не побачу, куди повертає труба, я не знатиму, в який бік іти.
Білл запалив сірника. У його світлі всі побачили зелену, роздуту штуку, яка колись була Патріком Гокстеттером. Наче старий приятель, мрець страхітливо шкірився до них, та лише половиною обличчя — ним гарно поласували каналізаційні щури. Книги, які Патрік узяв на літнє читання, були розкидані довкола, й тепер вони так розбухли від вологи, що скидалися на товстенні словники.
— Господи, — прохрипів Майк, вибалушивши очі.
— Я знову їх чую, — сказала Беверлі. — Генрі та інших.
Певне, акустика також донесла її голос до забіяк, бо наступної миті Генрі так гучно заволав у лайно-трубу, наче стояв просто перед нею.
— Ми вас упіймаємо-о-о!..
— Ага, ходіть сюди! — крикнув до них Річі. Його очі сяяли, як у лихоманці. — Давай, бананоногий! Тут геть як у плавальному басейні "ХАДЮ"![766] Давай!..
А тоді крізь трубу до них долинуло несамовите, сповнене жаху й болю верещання, що вогник сірника затріпотів і згас у Білла в руках. Його обгорнула рука Едді, і Білл обійняв друга (його тіло тремтіло, як гілочка в бурю), а з іншого боку до нього притиснувся Стен. Крик наростав, гучнішав… а потім почулася лайка, гучний тріск, і волання обірвалось.
— Щось схопило одного з них, — задихаючись, промовив у темряві настраханий Майк. — Щось… якась потвора… Білле, нам треба забиратися звідси… благаю…
Білл чув, як трубою до них дерся, біг, спотикався хтось з уцілілих задирак — один або двоє, через відлуння важко було вгадати точно.
— Ку-куди, Е-едді? — випалив Білл. — У й-який б-бік?
— У якому боці Канал? — перепитав Едді, здригаючись у його руках.
— Так!
— Праворуч. Повз Патріка… або через нього, — раптом його голос посуворішав. — Мені байдуже. Разом із тими покидьками він зламав мені руку. А потім харкнув мені в обличчя.
— П-пішли, — сказав Білл, озирнувшись на трубу з нечистотами. — П-по одному! Т-тримайтесь од-дин за одного, як ми-минулого р-р-разу!
Він почав намацувати дорогу, зціпивши зуби й черкаючи правим плечем слизьку керамічну поверхню труби, тримаючись подалі від Патріка, щоб не наступити на нього… або в нього.
Тож вони занурювалися в чорноту під шум води, поки на поверхні гуляла й гула буря, даруючи Деррі передчасну темряву — темряву, яка ревла вітром, стріляла електричними іскрами й тріщала деревами, які валилися додолу з передсмертними криками доісторичних тварин.
З
ВОНИ / ТРАВЕНЬ 1985 РОКУ
Вони знову наближалися до Нього, та хоча все йшло приблизно так, як Воно передбачало, повернулося те, чого Воно не очікувало — страх, що зводив з розуму, болючий страх… відчуття Іншого. Воно ненавиділо цей жах, накинулося б і зжерло його, якби могло… та боязнь танцювала поза межами Його досяжності, знущалася з Нього, і Воно могло вбити його, лише позбувшись їх.
Та ясна річ, Воно не мусило боятися: вони постаршали, а їхня чисельність зменшилася з сімох до п'яти. П'ять — це число сили, але в нього не було містичної, чарівної потужності сімки. Так, Його попихач не вбив бібліотекаря, та невдовзі бібліотекар помре в лікарні. Пізніше, якраз перед тим як спалахне світанок, Воно пошле санітара з кепською звичкою до пігулок, аби він прикінчив бібліотекаря раз і назавжди.
Жінка письменника була тепер з Ним, жива, та не зовсім — її розум був знищений з першого ж погляду на те, яким Воно було насправді, без масок та блискіток; блискіток, які, звісно ж, були всього лише люстерками, що віддзеркалювали й показували настраханому глядачеві найгірше, що чаїлося в його або її мізках, геліографуючи[767]образи, наче дзеркало, яке відбиває сонячне сяйво прямо у вибалушені, довірливі очі й випалює їхню сітківку.
Зараз розум дружини письменника був із Ним, у Ньому, за межами макровсесвіту; у темряві, поза досяжністю Черепахи; у віддаленому регіоні, поза межами всіх земель.
Вона була в Його оці, в Його розумі.
Вона літала серед смертевогнів.
О, ті блискітки були прецікавими штукенціями. Візьмемо, наприклад, Хенлона. Він, мабуть, не пам'ятає, принаймні не свідомо, проте його мати могла б розповісти йому, звідки взявся той птах на ливарні. Коли він був шестимісячним немовлям, мати полишила його в люльці на подвір'ї біля дому, а сама пішла розвішувати білизну та пелюшки. Вона прибігла, зачувши його вереск. На край колиски сіла велика ворона й клювала малюка Майкі, наче зла потвора з дитячої казочки. Він волав від болю й жаху і не міг прогнати птаха, який почув легку здобич. Вона вдарила ворону кулаком і відігнала її, а потім побачила, що на рученятах Майка в двох-трьох місцях виступила кров, і відвезла його до лікаря Стіллвегона, аби той зробив йому щеплення від правця. Углибині душі Майк завжди пам'ятав це (крихітне дитя, велетенський ворон), тож коли Воно явилося йому, Майк знову побачив птаха-гіганта.