— Скирте, ти такий мастак говорити, що я просто не можу, — ледь вимовив Річі, сміючись і витираючи очі.
— Великий Білле, це він мав стати письменником.
Усміхаючись, Білл сказав:
— І на ц-цій но-но-ноті…
5
Вони взяли позичений Едді лімузин. Річі кермував. Туман пощільнішав і стелився вулицями, наче цигарковий дим, ледь не сягаючи плафонів вуличних ліхтарів. Яскраві зорі сяяли в нічному небі, наче крижані скалки — весняні зорі… Та коли Білл нахилив голову до напівопущеного пасажирського вікна, йому здалося, що в далечині загримів літній грім. Десь там, над обрієм, хтось замовляв дощ.
Річі увімкнув радіоприймач, і з колонок полинув спів Джіна Вінсента[762] — "Бі-Боп-А-Лула". Він натиснув на іншу кнопку й упіймав Бадді Голлі. Натиснув утретє й почув "Літню Нудьгу" Едді Кокрена.
— Хотів би тобі зарадити, синку, але ж ти замалий, щоб голосувати, — промовив низький голос.
— Річі, вимкни, — тихо сказала Беверлі.
Він сягнув рукою до приймача, та вона завмерла на півдорозі.
— Залишайтеся з нами, триває рок-шоу "Річі Тозіер та Трупачки"! — загорлав, зареготав голос клоуна, перекрикуючи овації й гітару Едді Кокрена. — Не чіпай коліща, хай рок грає, ча-ча! Хай співець — не жилець, дорога та сама до ваших сердець! Тож ходіть всі сюди, приєднуйтесь! Тут, унизу, ми крутимо всі-і-і-і хіти! Всі-і-і-і хіти! Та якщо ви не ймете мені віри, просто послухайте нашого гостя, нічного диджея Джорджі Денбро! Тобі слово, Джорджі!
І раптом із радіоприймача почулося рюмсання Біллового брата:
— Ти відправив мене на вулицю, і Воно вбило мене! Я гадав, що Воно сидить у підвалі, Великий Білле, я гадав, що Воно в підвалі, та Воно чигало на мене в дренажному колодязі, і Воно вбило мене, ти дозволив Йому мене вбити, Великий Білле, ти дозволив Йому…
Річі так сильно крутнув вимикач, що він відлетів і впав на килимок для ніг.
— Слухати рок-н-рол у такій глушині — дурне діло, — сказав він. — Я згоден із Бев, не будемо вмикати музику, що скажете?
Ніхто нічого не сказав. У світлі вуличних ліхтарів обличчя Білла здавалося блідим і замисленим. Коли на заході прогримів грім, його почули всі.
6
У ПУСТОВИЩІ
Той самий старий місток.
Річі зупинився біля нього. Вони повиходили з машини, підійшли до дорожнього відбійника — того самого старого відбійника — і поглянули вниз.
Те саме старе Пустовище.
Здавалося, за двадцять сім років краєвид зовсім не змінився. Лише застава з шлагбаумом — єдиний новий елемент — здавалася Біллові несправжньою й ефемерною, як намальований фон або проекція, які використовують у кіно для створення комбінованих зйомок. Покручені деревця й підлісок виблискували в тумані, і Білл подумав: "Гадаю, саме це ми й маємо на увазі, коли говоримо про живучість пам'яті, — це або дещо дуже подібне. Ти бачиш щось у певну мить і під певним кутом, цей образ вивільняє емоції, і вони зринають, наче літак у хмари. Ти бачиш знайому картину ясно, як Божий день, і час втрачає силу. Якщо бажання є ланкою між реальним та уявним світом, то коло замкнулося".
— Хо-хо-ходімо, — сказав він і переліз через загорожу.
Вони почали спускатися за ним, увсебіч летів щебінь та пісок.
Сягнувши підніжжя, Білл автоматично глипнув під місток і посміявся з себе — наразі його велосипед стояв прихилений до стіни Майкового гаража. Здавалося, для Сілвера не було ролі в цій п'єсі, хоча після всього, що трапилося, йому це видалося дивним. Білл повернувся до Бена:
— В-в-веди н-нас, — сказав він.
Бен подивився на нього. "Білле, минуло двадцять сім років, годі мріяти", — прочитав він у тих очах. Та потім Бен кивнув і попрямував у підлісок.
Стежка — їхня стежка — давно заросла, тож їм довелося продиратися крізь зарості глоду, шипшини й такої запашної дикої гортензії, що від того аромату їх мало не нудило. Навколо дрімливо сюрчали цвіркуни, а в темряві плавали світляки — перші гості на цій моторошній літній вечірці. Білл гадав, що діти й досі граються тут, однак вони проторували власні доріжки й потаємні стежки.
Вони вийшли до галявини, на якій колись була їхня хатка-клуб, але тепер вона зникла — всюди поросли кущі та похмурі віргінські сосни.
— Дивіться, — прошепотів Бен і перейшов галявину (у їхній пам'яті вона була досі там, її просто перекрили зарості). Він щось піддів. То були махагонієві двері, які вони знайшли біля сміттєзвалища й потім використали в будівництві хатки-клубу, зробивши з них частину даху. Хтось відкинув їх сюди, і, судячи з їхнього вигляду, вони пролежали так років шість або ж навіть більше. На їхній брудній поверхні отаборилися батальйони різноманітних комах.
— Облиш ті двері, Скирте, — пробурмотів Річі. — Вони старі.
— В-в-веди н-нас, Б-бене, — повторив ззаду голос Білла.
Тож вони рушили до Кендаскіґ слідом за ним, узявши трохи лівіше від зарослої галявини, яку вони не помітили. Шум води поступово зростав, проте вони все одно мало не попадали в Кендаскіґ, перш ніж побачили річку: хащі розрослися, затуливши берег сплутаним живоплотом. Земля обвалилася під Беновими ковбойськими черевиками, але Білл вчасно вхопив його за комір сорочки.
— Дякую, — сказав Бен.
— De nada. Ра-ра-раніше я б п-полетів ра-разом із то-то-тобою. К-куди да-далі? Т-туди?
Бен кивнув і повів їх уздовж берега, продираючись крізь колюче віття ожини й розмірковуючи про те, наскільки легше було торувати собі шлях, коли ти на зріст усього лише чотири фути й п'ять дюймів і можеш просто пригнутися та проскочити під більшістю гілляччя — як під тим, що лишилося в пам'яті, так і під тим, що наразі вповільнювало їхній рух. Та все змінилося. "Хлопчики й дівчатка, сьогодні ми вивчимо, що чим більше все змінюється, тим більше воно інакшає. Той, хто сказав, що чим більше все змінюється, тим певніше воно лишається незмінним, вочевидь, був невиліковним олігофреном. Адже…"
Його нога за щось зачепилася, і він гепнув на землю, мало не вдарившись головою в бетонний циліндр насосної станції. Труба майже повністю сховалася за кущами чорниці. Він звівся на ноги й зрозумів, що колючки полишили на руках і обличчі десятків зо два подряпин.
— А то й три десятки, — промовив він, відчувши, як на шкірі виступила кров.