Білл обернувся до нього, і Едді шокувало, яке в його друга стомлене й змучене обличчя — у ньому було щось лячне. Лише значно, значно пізніше, засинаючи в ліжку після зустрічі в бібліотеці, будучи вже дорослим, він зрозумів, що його так нажахало: то було обличчя хлопчика, якого довели до межі божевілля, який керував своїми діями й рішеннями не краще за Генрі. Та сам Білл, справжній Білл, теж був там — він дивився з тих одержимих, пошрамованих очей… розлючений, рішучий Білл.
— Т-то й що, к-коли так?
Йому ніхто не відповів. Гримнув грім, цього разу вже ближче. Едді поглянув на небо й побачив чорнющі грозові хмари, що насувалися із заходу. Литиме по-сучому, як інколи казала його мати.
— Т-т-та по-послухайте, — мовив Білл, поглянувши на друзів. — Жоден з вас не му-мусить іти зі мною, якщо не х-хоче. Вам ви-вирішувати.
— Я з тобою, Великий Білле, — тихенько сказав Річі.
— Я теж, — озвався Бен.
— Ясна річ, — знизав плечима Майк.
Далі погодилися Беверлі, Стен і, нарешті, Едді.
— Не варто, Едді, — сказав Річі. — Ну, знаєш, твоя рука виглядає не дуже круто.
Едді подивився на Білла.
— В-в-він мені по-потрібен, — прорік Білл. — Е-е-едді, п-п-підеш зі м-м-мною. Я за тобою на-наглядатиму.
— Дякую, Білле, — відповів той.
Зненацька Едді зрозумів, що напівбожевільне обличчя Білла було йому близьким, любим та рідним. "Гадаю, якби він попросив, я віддав би за нього життя. Що це за сила така? Коли вона надає тобі такого вигляду, як от у Білла, краще такої сили взагалі не мати", — вражено подумав він.
— Йо, в Білла є таємна зброя, — сказав Річі. — Біологічна зброя.
Він підняв ліву руку і пометляв пальцями правої під пахвою.
Бен із Майком засміялися, Едді посміхнувся.
У височині загриміло — цього разу так близько й гучно, що вони збилися купкою, мало не притискаючись одне до одного. Здійнявся вітер, його пориви ворушили сміття на узбіччі. На оточене туманним німбом сонце насунули перші темні хмари. На асфальті майнули їхні тіні. Вітер був крижаним. Він ковзнув по руці Едді, охолодивши піт на його руці. Хлопчик здригнувся.
Білл глянув на Стена й спитав у нього досить дивну річ:
— Стене, ти в-в-взяв довідник?
Стен поплескав по кишені на стегні.
Білл ще раз обвів їх поглядом.
— Хо-хо-ходімо.
Вони почали спускатися насипом. Ішли поодинці. Лише Білл ішов разом з Едді, як і обіцяв. Він віддав Сілвера Річі, і коли вони спустилися до самого низу, Білл сховав велосипед у звичному місці під мостом. Вони стали разом, роздивляючись довкола.
Від грози, що насувалася на місто, не стемніло. Навіть не спохмурніло. Та світло змінилося: все навкруги здавалося рельєфним, наче уві сні, — виразним, ясним, вирізьбленим з металу, без жодного натяку на тінь. Едді відчув, як його нутрощі скрутило від жаху й поганого передчуття, бо до нього дійшло, чому це освітлення видалося йому доволі знайомим — він згадав, де бачив його раніше. У будинку № 29 на Нейболт-стрит.
На хмарах зблиснуло татуювання блискавки, таке яскраве, що він примружився. Едді підняв до очей руку й почав рахувати: "Один… два… три…" І тоді почувся грім — він долинув до дітей єдиним, розкотистим пострілом, вибухом, схожим на "М-80", і вони стали щільніше.
— У вранішньому прогнозі й слова про дощ не було, — схвильовано мовив Бен. — Казали "хмарно й спекотно".
Майк розглядав небо. Хмари вгорі, важкі й високі, нагадували кілеві човни-чорнодонки; вони стрімко набігали на блакитний серпанок, який іще зовсім недавно, коли вони з Біллом виходили з домівки Денбро, повністю закривав небо від одного кінця обрію до іншого.
— Скоро вперіщить, — сказав він. — Я ще ніколи не бачив, щоб буря налітала так швидко.
Наче погоджуючись із ним, знову ляснув грім.
— Г-г-гайда, — мовив Білл. — За-за-занесемо дошку "Парчизі" до х-хатки-клубу.
Вони рушили стежкою, яку проторували за кілька тижнів, відколи трапився інцидент на греблі. Білл з Едді йшли попереду, черкаючи плечима широке листя чагарнику, решта йшла назирці. Знову подув вітер, дерева й кущі зашепотіли. Здаля почулося, як заторохкотів бамбук — моторошно, наче тамтами з казки про джунглі.
— Білле… — прошепотів Едді.
— Що?
— Мені здавалося, що таке буває тільки в кіно, проте… — Едді аж хихикнув. — У мене таке відчуття, наче за нами стежать.
— А, т-та звісн-н-но, що с-с-стежать, — відказав Білл.
Едді нервово озирнувся й дужче притиснув до себе гральну дошку. Він
11
КІМНАТА ЕДДІ. 3:05 НОЧІ
відчинив двері почварі з коміксу жахів.
Примара, вкрита кривавими патьоками, могла бути тільки Генрі Баверзом. Генрі скидався на мерця, який щойно виліз із могили. Його обличчя нагадувало застиглу шаманську маску, заговорену на ненависть та вбивство. Права рука Баверза була зведена до одного рівня зі щокою, і не встиг Едді хапнути повітря, а його очі — розширитись, як рука стрельнула до нього; викидний ніж зблиснув, наче шовк.
Не вагаючись (часу не було — якби він почав роздумувати, йому був би гаплик), Едді захряснув двері. Вони вдарили Генрі в передпліччя, збили ніж із курсу, і лезо прокреслило дике, широке півколо — воно промайнуло менш ніж за дюйм від шиї Едді.
Двері прищемили руку Генрі — щось хруснуло. Баверз приглушено скрикнув. Пальці розтиснулися. Ніж брязнув на підлогу. Едді копнув його. Ніж закотився під телевізор.
Генрі кинувся на двері. Баверз був важчий за Каспбрака більш ніж на сотню фунтів, і Едді віджбурнуло, наче ляльку. Він вдарився колінами об ліжко й упав на нього. Генрі зайшов до кімнати й захряснув двері. Едді сів із вибалушеними очима, у горлі вже почало хрипіти — Генрі саме заклацнув дверний замок.
— Окей, гоміку, — сказав Генрі.
Його погляд одразу ж упав на підлогу, відшукуючи ніж. Проте його ніде не було. Едді помацав рукою по нічному столику й налапав одну з двох пляшок води "Пер'є", яку він замовив удень. Ця пляшка була повна; іншу він випив перед походом у бібліотеку, бо в нього розгойдалися нерви й почалася сильна печія. "Пер'є" дуже гарно діяла на шлунок.
Генрі махнув рукою на ніж і рушив до ворога. Едді схопив зелену, вилиту в формі сливи пляшку й розбив її об край столика. Вода вихлюпнулась і зашипіла на стільниці, заливши слоїки з пігулками.