(батько)
батьків. Тоді мені зроблять вирвані годи.
— Хіба в тебе немає якогось сховку? — спитав Річі. — Бляха, та в мене їх штук п'ять.
У матраці на її ліжку була невелика розпірка, куди вона іноді заначувала цигарки, комікси, а останнім часом і журнали про кіно та моду.
— Є одне місце, — сказала Беверлі. — Та таку річ я туди не ховатиму. Білле, хай вони будуть у тебе. Принаймні, доти, доки не настане їх час.
— Окей, — сумирно сказав Білл, і тієї ж миті під'їзну доріжку залило світлом. — Б-бляха-м-муха, рано в-в-вони. За-забираймося з-звідси.
Вони саме всідалися за стіл, коли відкрилися кухонні двері, й зайшла Шерон Денбро.
Річі закотив очі й удав, ніби змахує піт з лоба, інші щиро засміялися. Річі Устругнув Круту Штуку.
За хвильку вона зайшла до їдальні.
— Білле, батько чекає твоїх друзів у машині.
— О-о-окей, ма, — сказав Білл. — М-ми й-й-якраз з-закругляємося.
— Хто переміг? — спитала усміхнена Шерон, роздивляючись його друзів блискучими очима.
Дівчинка виросте дуже гарною, подумалось їй. Та, певне, в наступні пару років з дітьми доведеться провести виховну роботу, інакше Беверлі так і лишиться пацанкою, і вони й надалі поводитимуться, як ватага хлопчаків. Та однаково було зарано перейматися сексом — він ще не звів свою потворну голову.
— С-стене, — сказав Білл. — Й-й-євреї знають, й-як заробляти г-г-гроші.
— Білле! — нажахано зойкнула Шерон і почервоніла…
... а тоді вона вражено глянула на них: діти вибухнули сміхом, і Стен у тому ж числі. Зчудування перетворилося на щось, подібне до страху (проте пізніше, лежачи в ліжку, вона не стала ділитися цим зі своїм чоловіком). У повітрі висіло щось дивне, наче статична електрика, тільки значно могутніше й набагато страшніше. Їй здалося, що, коли вона торкнеться бодай когось із них, її тіпне, як від струму. "Що з ними сталося?" — збентежено думала вона і навіть рота відкрила, аби щось таке сказати. Та наступної миті заговорив її син: він казав, що перепрошує (однак його очі й досі блищали тим диявольським вогником), а Стен казав, що все гаразд, що то був лише жарт, яким вони іноді шпиняли його. Вона була така спантеличена, що промовчала.
Та коли діти поїхали з Заком, а її дивний заїкуватий син пішов до своєї кімнати й вимкнув світло, вона відчула полегкість.
7
День, коли Клуб Невдах нарешті зустрівся з Воно віч-на-віч, день, коли Воно мало не поласувало Беновими нутрощами, настав 25 липня 1958 року. Стояла спекотна, парка, безвітряна погода. Бен пам'ятав це досить — то був останній спекотний день літа. Пізніше похолодало й небо затягнули хмари.
Вони зібралися біля дому на Нейболт-стрит, 29, близько десятої ранку. Білл приїхав на Сілвері разом із Річі, а Бен — на своєму "рейлі", і його об'ємні сідниці звисали по обидва боки продавленого сидіння. Беверлі вкотилася на Нейболт-стрит на своєму дівчачому "швінні"; аби волосся не лізло в очі, вона пов'язала на лоба зелену стрічку, і воно струменіло позаду неї. Майк прийшов пішки, і за п'ять хвилин з'явилися Едді зі Стеном.
— Е-е-едді, й-й-як рука?
— Ой, та нічого. Болить, якщо ляжу вві сні не на той бік. Усе взяв?
На багажнику Сілвера лежав парусиновий згорток. Білл узяв його, розв'язав. Він дав Беверлі рогачку — вона скривилася, та взяла її, нічого не сказавши. Також у пакунку була бляшана коробочка від цукерок "Сюкретс". Білл відкрив її і показав решті дві срібні кульки. Вони мовчки подивилися на них, щільно скупчившись на лисіючій галявині перед домом під номером "29" — здавалося, на тому газоні росли самі бур'яни. Білл та Річі з Едді вже бачили цей дім, а інші — ні, тож вони стояли й роздивлялися його.
"Вікна скидаються на очі", — міркував Стен, і його рука лягла на кишеню, в якій лежала книга в м'якій обкладинці. Він торкнувся її на удачу. Стен майже постійно носив її з собою — то була "Енциклопедія птахів Північної Америки" М. К. Генді. "Скидаються на брудні й сліпі очі".
"Воно смердить, — гадала Беверлі. — Я чую Його, та не носом, ні".
"Це як тоді, на тому місці, де стояла ливарня Кіченера, — замислився Майк. — І біля цього дому такі ж відчуття… він наче запрошує нас досередини".
"Так, тут точно відчувається Його присутність, — думав Стен. — Це одне з тих місць, схожих на шахти морлоків, Його лаз. І Воно знає, що ми тут. Воно чекає, коли ми зайдемо".
— Н-н-ніхто не роздумав? — запитав Білл.
Вони дивилися на нього — бліді, насуплені діти. Ніхто нічого не сказав. Едді намацав у кишені інгалятора, дістав його та зробив глибоку, шумну затяжку.
— Дай мені трохи, — мовив Річі.
Едді здивовано поглянув на нього, очікуючи на завершення жарту.
Річі простягнув руку.
— Без приколів, малий. Можна хапнути?
Едді знизав здоровим плечем — дивний, кособокий рух — і передав йому інгалятора. Річі натис на клапан і глибоко вдихнув.
— Те, що лікар прописав, — сказав він і кашлянув, та очі в нього були цілком серйозні.
— Можна й мені? — попросив Стен.
Один за одним усі вони скористалися інгалятором Едді. Коли він повернувся до нього, Едді засунув його до кишені — тільки сопло стирчало. Вони знову розвернулися до дому.
— На цій вулиці хоч хтось живе? — тихо спитала Беверлі.
— He в цьому кінці, — сказав Майк. — Тут уже нікого немає. Хоча, думаю, тут іноді ночують бомжі. Народ, що подорожує товарняками.
— Вони б нічого не побачили, — мовив Стен. — Вони в безпеці. Принаймні, більшість із них, — він глянув на Білла. — Як гадаєш, Його бачить хоч хтось із дорослих?
— Н-не знаю, — відказав той. — Хтось м-має.
— Шкода, що таких людей нам не трапилося, — пробурмотів Річі. — Цю роботку дитячою не назвеш, січете?
Білл знав, про що він. Щойно брати Гарді потрапляли в халепу, їх завжди виручав Фентон Гарді. Так само і з Ріком Брентом з "Наукових пригод Ріка Брента". Бля, навіть у Ненсі Дрю був батько, який з'являвся в останній момент, якщо поганці зв'язали її та кинули в стару шахту чи ще кудись.[695]
— З нами мав би бути хтось із дорослих, — сказав Річі, дивлячись на зачинений дім.
Облізла фарба, брудні вікна, тінистий ґанок. Він стомлено зітхнув. На мить Бенові здалося, що їхня впевненість похитнулася. А тоді Білл сказав:
— Хо-хо-ходіть сюди. Ди-дивіться.