Ось що сказав Едді:
— Містер Кін говорить, що мої ліки від астми — це лише вода.
— Що-що? — вона втупила в нього палаючі очі.
— Звичайнісінька вода. З якоюсь засипкою, що додає їй медичного присмаку. Він сказав, що це зветься пла-це-бо.
— Брехня! Звичайнісінька брехня! Нащо було містеру Кіну тобі так брехати? Ну, у Деррі є й інші аптеки, чи не так? І я гадаю, що…
— У мене було трохи часу подумати над цим, — тихо, проте невблаганно вів далі Едді, не зводячи з матері очей, — і я гадаю, що він сказав правду.
— Еддічка, кажу тобі, він збрехав!
Повернувся, тріпочучи крилами, панічний страх.
— І я гадаю, — говорив Едді, — що це має бути правдою, адже на інгаляторі немає жодних застережень — наприклад, ніде не сказано, що стане погано, коли перебрати. І навіть…
— Едді, я не бажаю цього слухати! — скрикнула вона й притисла руки до вух. — Ти…. ти… ти сам не свій, ото й усе!
— Навіть якщо це такі ліки, які можна просто зайти й купити без рецепта, до них зазвичай додають аркуш із особливими вказівками, — вів далі Едді, не підвищуючи тону. Його сірі очі прикипіли до неї, і Соня не могла ні опустити погляду, ані відвести його. — Навіть якщо це сироп від кашлю "Вікс"… або ж твій "Ґерітол".
Він замовк на кілька секунд. Соня відняла руки від вух, і вони просто повисли — тримати їх стало надто важко. Вони наче свинцем налилися.
— І схоже, ма… схоже, ти про це знала.
— Едді! — мало не завила вона.
— Адже, — говорив собі Едді, наче нічого не почув — він насупився, зосередившись на власних словах, — адже батьки мають розбиратися в ліках. Бігме, я користуюся інгалятором п'ять, а то й шість разів на день. І ти б цього не дозволила, якби це могло мені якось зашкодити. Бо такий твій обов'язок — берегти мене. Так, адже ти стільки разів це повторювала. Тож… мамо, ти знала про це? Знала, що в інгаляторі звичайнісінька вода?
Вона нічого не сказала. Губи в неї тремтіли. Їй здавалося, наче всеньке лице тремтить. Соня більше не плакала. Було надто страшно, аби плакати.
— Бо якщо знала, — сказав так само насуплений Едді, — якщо справді знала, мені хотілося б знати, чому. Дещо я можу й сам додумати, та не розумію, чому моя мама хоче, аби я думав, що вода — це ліки… або що астма живе тут, — він тицьнув себе в груди, — коли містер Кін каже, що вона лише тут, — він приклав пальця до голови.
Вона думала, що одразу все й пояснить. Пояснить тихо, логічно. Розкаже, як їй думалося, що він помре, коли йому було п'ять рочків, про те, що вона б збожеволіла з горя, адже втратила чоловіка лише за два роки до того. Про те, як вона зрозуміла, що дитину може захистити лише любов та пильність; розповіла б про те, що дитину потрібно доглядати, як сад, — що її потрібно полоти, угноювати, а іноді й проріджувати та обрізати зайве, як би при цьому не боліло. Вона б розказала, що іноді дитині (а особливо такій тендітній дитині, як Едді) краще думати, що вона хвора, аніж хворіти насправді. Вона б завершила промову істиною про нетямущих лікарів та чудодійну силу любові. Соня б сказала, що в нього є астма, вона це знає, і байдуже, що думають лікарі, байдуже, що вони йому виписують. Вона б сказала, що ліки робляться не тільки в ступках дурнуватих всюдисущих аптекарів. "Едді, — сказала б вона, — це ліки, бо ліками їх зробила материнська любов, і так і буде, якщо ти дозволиш мені, якщо тобі хочеться, аби я й надалі піклувалася про тебе. Такою силою Бог наділяє всіх турботливих матерів. Прошу тебе, Еддічку, серденько моє, благаю, повір".
Та насправді вона й слова не промовила. Страх був надто сильний.
— Та може бути, що нам і говорити про це не варто, — продовжував Едді. — Містер Кін міг просто пожартувати зі мною. Іноді дорослі… ну, люблять пожартувати з малечею. Бо діти повірять у що завгодно. Це зовсім не гарно, проте інколи дорослі поводяться саме так.
— Так, — одразу ж погодилася Соня Каспбрак. — Вони люблять такі жарти, і часто такі дорослі — люди і злі, і дурні… і… і…
— Тож я пильнуватиму, щоб не надурили Білла або ще когось із мої друзів, — сказав Едді, — а сам буду й надалі користуватися інгалятором. Так буде краще за все, правда?
Тільки тепер, коли вже було запізно, вона зрозуміла, як розумно — і як підступно — підловив її Едді. Це було схоже на шантаж, та хіба в неї був вибір? Їй закортіло спитати, як він міг так маніпулювати власною матір'ю. Вона відкрила рота… і знову стулила його. Скидалося на те, що в теперішньому стані він не змовчить.
Та вона знала одну річ. Так. Одну річ вона знала напевне: ноги її більше не буде в аптеці довгоносого містера Кіна.
— Ма? — обірвав її думки напрочуд сором'язливий голос.
Вона звела погляд і побачила, що перед нею знов Едді, лише її Едді, тож вона одразу ж підійшла до його ліжка.
— Ма, можна тебе обійняти?
Вона пригорнула його, та дуже обережно, щоб не зачепити його зламану руку (і щоб з перелому не відкололися кістяні скалки й не помчали його кровоносною системою до самого серця — яка ж мати захоче вбити свою дитину власного любов'ю?), і Едді обійняв її у відповідь.
7
Якби в Едді спитали, він би сказав, що його мама пішла саме вчасно. Під час розмови він відчував, як накопичувалося повітря в горлі та легенях — нерухоме й зіпсуте, як застояна отруйна вода.
Він почекав, поки за нею не заклацнулися двері, а тоді засипів, хапаючи ротом повітря. Кисле повітря ходило в горлі, штрикаючи його, наче гаряча кочерга. Едді сіпнувся за інгалятором. Заболіла хвора рука, та йому було байдуже. Він вприснув собі потужну дозу розчину. Хлопчик глибоко затягнувся камфорним смородом та подумав: "Та хай і пла-це-бо — байдуже, як його називати, коли воно діє".
Він відкинувся на подушки, заплющивши очі й уперше дихаючи вільно відтоді, як зайшла його мати. Едді боявся, дуже боявся. Те, що він їй наговорив, як поводився… то був він і водночас анітрохи не він. Щось у ньому запрацювало, запрацювало через нього, якась сила… і мати її теж відчула. Він це помітив по її очах і по тому, як тремтіли її губи. В нього не було відчуття, що ця сила зла, та її неймовірна сила лякала. Це було схоже на те, як у парку розваг ідеш до по-справжньому небезпечного атракціону й при цьому розумієш, що не виберешся звідти, поки все не скінчиться, і будь що буде.