Білл знову киває. Він пам'ятає місіс Каспбрак — дорідну жінку з дивним обличчям шизофреніка, яке мало здатність виглядати водночас кам'яним, розлюченим, нещасним та переляканим.
— Та-ак, вона могла змусити мене погодитися, — каже Едді. — Та в той день, у день, коли Генрі Баверз зламав мені руку, ще дещо трапилося. Щось таке, від чого мене всього перетрусило.
Він тихо хихоче, думаючи: "Перетрусило… ще б пак. Це все, що ти можеш сказати? Толку від твого патякання, якщо не можеш описати, як ти почуваєшся насправді? Якби це була книга чи фільм, те, що відкрилося мені того дня, саме перед тим, як Баверз зламав мені руку, назавжди змінило б моє життя, і все пішло б зовсім інакше… у книзі чи фільмі воно б звільнило мене. У книзі чи фільмі в "Таун-хаусі" на мене б не чекала повна валіза пігулок, я б не одружився з Майрою, а на столі переді мною не було б цього дебільного їбучого інгалятора. У книзі чи фільмі. Адже…"
Раптом у всіх на очах Еддін інгалятор сам по собі починає котитися столом. Він котиться й видає сухе торохкотіння, в якому вчувається шарудіння маракасів, клацання кісток… або сміх. Докотившись до краю столу між Річі та Беном, інгалятор підскакує в повітря й летить на підлогу. Стрепенувшись, Річі сіпається до нього, та Білл гримає "Не ч-ч-чіпай!"
— Кульки! — скрикує Бен, і всі озираються.
І На обох кульках, прив'язаних до диктофона, тепер є напис "ЛІКИ ВІД АСТМИ СПРИЧИНЯЮТЬ РАК!" Під гаслом видніються вишкірені черепи.
Вони вибухають з подвійним "бах!"
Едді дивиться на це, і в його роті пересихає, а в грудях починає стискатися знайоме відчуття задухи — наче гайки всередині закручуються.
Білл дивиться йому у вічі.
— Хто т-тобі таке с-сказав? Ш-ш-що саме тобі наговорили?
Едді облизує губи — він хоче пірнути за інгалятором, та не наважується. Хтозна, чим він зараз начинений?
Він думає про той день, про двадцяте число, про тодішню спеку, про те, як мати дала йому чек (усе заповнено, окрім графи з сумою) і долар готівкою — його кишенькові гроші.
— Містер Кін, — каже Едді, і власний голос здається йому далеким та безсилим. — То був містер Кін.
— Не найприємніша людина в нашому місті, — каже Майк, та Едді вже поринув у власні думки і його майже не чує.
Так, того дня стояла спека, та в аптеці на Центр-стрит було, прохолодно — під облицьованою жерстяною плиткою стелею неквапом крутилися дерев'яні вентилятори, і в приміщенні стояв заспокійливий запах суміші порошків та інших панацей. За невисловленим, проте чітко виразним переконанням матері, тут продавали здоров'я, і оскільки стрілки біологічного годинника малого Едді показували о пів на одинадцяту, він навіть думки не припускався, що його мама могла помилятися в цьому або ж будь-якому іншому питанні.
"Ну, містер Кін поклав цьому кінець, можете бути певні", — думає він із солодкою злістю.
Едді згадує, як стояв біля вертушки з коміксами, як ліниво крутив її, видивляючись нові випуски "Бетмена", "Супербоїв" та своїх улюбленців — "Пластичної людини". Він дав мамин список (вона посилала його в аптеку так само, як інші матері відправляють своїх чад у гастроном на розі) та чек містеру Кіну, а той мав укомплектувати замовлення, вписати в пусту графу необхідну суму та вручити хлопцеві касовий чек, аби вона потім могла підбити баланс свого банківського рахунку. Для Едді це була звичайна процедура. Три різних рецепти матері та ще пляшка "Ґерітолу",[666] адже, згідно з її таємничим поясненням, "у ньому багато заліза, Едді, а потреба жінок у залізі значно вища". Також там були його вітаміни й пляшка "Еліксиру для дітей від доктора Светта"… і, звісно ж, ліки від астми.
Сценарій завжди був однаковий. Після аптеки він зазирне до "Костелло-авеню маркету" та візьме дві шоколадки й "Пепсі". Потім він з'їсть ласощі, зап'є їх газованкою й потюпає додому, брязкаючи здачею. Та цей день пішов інакше. Закінчиться він у лікарні, і цього було й так вдосталь, однак збій у програмі пішов ще тоді, як його покликав містер Кін. Бо замість того, щоби віддати йому великий білий, напханий ліками пакет і чек (при цьому наказавши покласти його до кишені, щоб не загубився), містер Кін замислено подивився на нього й сказав:
2
— Едді, зайди-но на хвилинку до мого офісу. Хочу з тобою побалакати.
Едді лише поглянув на нього й закліпав очима. Йому стало трохи лячно. У голові промайнула думка, що, певне, містер Кін запідозрив його в крадіжці. Біля дверей до аптеки на Центр-стрит висіло оголошення, і Едді читав його щоразу, як туди заходив. Воно було написане звинувачувальними чорними літерами, та ще й такими величезними, що Едді міг закластися — Річі Тозіер їх і без окулярів прочитає: "КРАДІЖКА — НЕ "ПРИКОЛ", НЕ "ВІДРИВ", НЕ "ВЄСЄЛУХА"! КРАДІЖКА — ЦЕ ЗЛОЧИН, І КРАДІЇВ БУДЕ ПОКАРАНО!"
Едді за все життя не вкрав жодної речі, однак від того оголошення в нього завжди прокидалася провина — у нього з'являлося враження, наче містер Кін знає про Едді щось таке, про що він сам не здогадувався. Та наступної миті аптекар спантеличив його ще дужче:
— Як щодо морозива з газованкою?
— Ну-у-у…
— Не переймайся, я пригощаю. У таку пору я часто йду у свій офіс і сам випиваю стаканчик. Якщо не треба слідкувати за вагою, це непоганий запас вуглеводів, а жиру в жодного з нас я не бачу. Дружина каже, що я худий, як нитка. Твоєму товаришу Генскому, ось кому було б варто зайнятися фігурою. З яким тобі смаком, Едді?
— Ну, мама сказала, щоб я вертався додому одразу ж, як…
— Дивлюся на тебе й бачу шоколадного гурмана. Шоколад підійде? — очі в містера Кіна зблиснули, та то було сухе сяйво — так сонце виграє на камінчиках слюди в пустелі. Принаймні, так подумалося Едді, запеклому прихильнику Макса Бренда, Арчі Джосейлена та інших авторів вестернів.
— Звісно, — здався хлопчик.
Едді занепокоїло те, як містер Кін підсунув свої золоті окуляри. Те, як він здавався знервованим і намагався приховати вдоволеність. Йому не хотілося йти з ним до офісу. Вони ж не про газованку говоритимуть. Та про що.6 не пішла мова, Едді здогадувався, що нічого хорошого не почує.
"Може, він хоче сказати мені, що в мене рак чи ще щось, — гарячково думав він. — Той самий дитячий рак. Лейкемія. Трясця!"