— Вибачте, — пискливо прошепотів Едді, і друзі витягли його на поверхню. Дверцята знову затраснулися.
Цього разу тиша тривала довго. Диму ставало все більше й більше, поки він не перетворився на густий нерухомий туман. "Справи супа-дупа, Ватсоне", — подумав Річі та на мить уявив себе Шерлоком Голмсом (дуже схожим на Бейзіла Ретбоуна[659] і повністю чорно-білим), який заклопотано йшов по Бейкер-стрит. Моріарті був десь поруч, на детектива чекав двоколісний екіпаж, і гра почалася.
Ця думка була напрочуд ясною, на диво щільною. Здавалося, її можна було торкнутися, на відміну від маленьких, коротких мрій, які так часто до нього навідувалися (на поле виходить четвертий хітер "Босокс"[660], ситуація безвихідна, ранери зайняли позиції на базах… і ось м'яч летить, здіймається у небо… ВІН ЗНИК З ОЧЕЙ! Хоум-ран, Тозіер… і він б'є рекорд Бейба![661]), але тепер думка ставала реальністю.
Хоча в Річі ще лишилося трохи здорового глузду, аби додуматися, що як мрія про Бейзіла Ретбоуна в ролі Шерлока Голмса буде його єдиним видінням, то доведеться зізнатися, що вони трохи переоцінили ідею курильні.
Хоча Моріарті справді ховається десь поруч. Він — Воно — десь поруч, і Воно реальне, Воно…
Потім дверцята знову прочинилися, і нагору полізла Беверлі, задихаючись від сухого кашлю та прикриваючи рукою рот. Бен взяв її за одну руку, Стен — за другу. Вона чи то вилізла, чи то вистрибнула в отвір і пропала.
— А т-т-таки р-розширюється, — сказав Білл.
Річі роззирнувся. Він побачив коло, викладене з каміння, в якому жевріло багаття, здіймаючи хмари диму. Навпроти він помітив Майка, який сидів, схрестивши ноги, наче вирізьблений з червоного дерева тотем, і витріщався на нього крізь полум'я своїми почервонілими від диму очима. І що цікаво, Майк перебував більше ніж за двадцять ярдів від нього, а Білл був іще далі, по правий бік від Річі. Підземний будиночок розтягнувся до розмірів бальної зали.
— Все одно, — сказав Майк, — Воно скоро прийде. Щось буде.
— Т-т-так, — озвався Білл, — але я-я-я…
Він закашлявся, спробував стриматися, але кашель тільки погіршувався, роздираючи йому горло. Крізь туман Річі побачив, як Білл безсило стає на ноги, намацує дверцята та відчиняє їх.
— У-у-успіх-іх-іх…
Його так само витягли нагору, і він пропав.
— Здається, залишилися тільки ми з тобою, старий друже Мікі, — сказав Річі, а потім сам закашлявся. — А думав, що це буде Білл…
Кашель не вгавав. Річі зігнувся та почав хапати повітря пересохлим горлом, не в змозі зробити вдих. Голова набрякла й пульсувала, наче ріпка, налита кров'ю. Очі поза скельцями окулярів наповнилися слізьми.
Він почув, як здалеку до нього говорить Майк:
— Іди нагору, Річі, якщо треба. Не заганяйся. Не вбий себе.
Він здійняв руку і махнув у бік Майка,
(ніяких довбаних перепупсів)
заперечуючи проти такої пропозиції. Потроху він знову заспокоївся. Майк правду казав, щось мало статися і дуже скоро. І він хотів бути при цьому присутнім.
Він знову закинув голову та поглянув на віконце курильні. Кашель припинився, голова паморочилася, а тіло, здавалося, плило в повітрі. Це було приємне відчуття. Він робив неглибокі вдихи й думав: "Колись я стану зіркою рок-н-ролу. Так воно й буде. Я стану знаменитим. Буду записувати альбоми та зніматися в кіно. Куплю собі чорний плащ, білі черевики та жовтий "кадилак". А потім повернуся в Деррі, а вони всі поздихають від заздрощів, навіть Баверз. Так, я ношу окуляри, і що з того? Бадді Холлі теж чотириокий. Я співатиму, поки не посинію, і гасатиму, поки не почорнію. Я стану першою зіркою рок-н-ролу з Мейна. Я…"
Думка полетіла геть. І це не мало жодного значення. Річі збагнув, що йому більше не треба робити ті неглибокі вдихи. Його легені призвичаїлися до умов, і він міг вдихати стільки диму, скільки влізе. Може, він прилетів з Венери?
Майк підкинув ще гілляк у вогонь. Щоб не відставати, Річі й сам кинув жменю.
— Як ся маєш, Річ?
— Краще, — посміхнувся Річі. — Навіть добре. А ти?
Майк кивнув та посміхнувся у відповідь.
— Теж нівроку. До тебе приходили якісь дивні думки?
— Ага. Мені деякий час ввижалося, що я Шерлок Голмс. А потім я вирішив, що вмію танцювати, як Довелз.[662] Ти не повіриш, які в тебе червоні очі.
— У тебе теж. Пара кролів у загоні, ось що ми таке.
— Та ну?
— Та так.
— То все гаразд?
— Гаразд. Готовий отримати звістку?
— Готовий, Мікі.
— Ну то добре.
Вони шкірилися одне одному, а потім Річі знову дозволив голові притулитися до стінки та зазирнув у віконце курильні. Невдовзі він почав плисти. Ні, не відпливати, а злинати. Злинати вгору. Наче
(ми всі злинаємо тут, унизу)
повітряна кулька.
— Х-х-хлопці, ви там в-в-в н-н-нормі?
То був голос Білла, він спускався до них у курильню через віконце. Спускався з Венери. Занепокоєний. Річі відчув, що падає в самого себе.
— У нормі, — почув він свій власний далекий, роздратований голос. — У нормі, кажу ж тобі, Білле, а тепер помовчи, дай отримати звістку, кажу тобі, ми хочемо отримати
(по писку)
звістку.
Хатка-клуб розширилася до неймовірних розмірів, а підлогу тепер устеляв натертий до блиску паркет. Димовий туман був напрочуд густим, вогню майже не було видно. Але яка підлога! Господи всемогутній! Широка, наче в бальній залі, де "Ем-Джі-Ем"[663] проводить пишні музичні дійства. Майк дивився на нього з протилежного краю зали, і його силует губився серед диму.
То ти вже йдеш, старий друже Майку?
Я вже тут, Річі.
То все гаразд?
Так… але тримай мене за руку… ти зможеш дотягтися?
Думаю, що так.
Річі простягнув руку та, хоча Майк знаходився на іншому боці цієї безрозмірної кімнати, він усе одно відчув, як міцні коричневі пальці стиснули його зап'ясток. Ой, як же стало добре, то був добрий дотик, добре, коли ти бажав спокою та заспокоювався бажанням, коли дим стає реальністю, а реальність — димом…
Він знову закинув голову та глянув на віконце, таке біле та маленьке. Тепер воно віддалилося, відлетіло вгору. На сотні миль. Крізь нього виднілося венеріанське небо.
Тоді все почалося. Річі став злинати. "Ну, давай", — подумав він і став усе швидше підніматися крізь дим, крізь туман, крізь серпанок, чим би воно не було.