— М-м-ми р-р-розпочнем с-свою справу д-дуже с-с-скоро.
Усі замовкли, і Майк одночасно зрозумів дві речі: вони хотіли щось йому сказати, щось розповісти… і він був не зовсім впевнений, що хоче це почути. Бен підібрав гілочку та почав щось безладно креслити на землі, ховаючи обличчя за скуйовдженим волоссям. Річі гриз і без того пошарпані нігті. І лише Білл дивився Майкові прямо в очі.
— У чому річ? — стривожено запитав Майк.
Білл відповів, повільно вимовляючи кожне слово:
— В-в-в н-нас тут К-к-клуб. Можеш в-в-вступити в н-н-нього, як х-х-хочеш, але т-ти матимеш з-з-з-зберігати наші т-т-таємниці.
— Як, наприклад, місцезнаходження хатки-клубу? — спитав Майк і стривожився ще більше. — Звісно…
— У нас є ще одна таємниця, малий, — вставив Річі, не дивлячись на Майка. — Великий Білл говорить про те, що цього літа нас чекає справа, набагато важливіша за облаштування хатки-клубу.
— Це точно, — додав Бен і замовк.
Раптом тишу прорізав гучний надсадний свист. Від несподіванки Майк підстрибнув. То був Едді, який всього-на-всього затягнувся з інгалятора. Едді винувато поглянув на Майка, знизав плечима й кивнув.
— Агов, — зрештою попросив Майк, — годі таємниць. Розповідайте.
Білл оглянув друзів.
— Ч-чи є х-хтось п-проти того, щ-щоб він в-в-вступив у н-наш к-к-клуб?
Ніхто не підняв руки, не промовив ані слова.
— Х-х-хто хоче р-р-розказати? — запитав Білл.
Усі мовчали, і цього разу Білл мовчав разом з усіма. Зрештою, Беверлі зітхнула та підвела на Майка очі.
— Ті діти, що загинули… — почала вона. — Ми знаємо, хто їх убив. І це не людина.
З
Вони по черзі переповіли йому свої історії: клоун на льоду, прокажений під ґанком, кров і голоси зі стоків у ванній, мертві хлопчики у водонапірній Вежі. Річі розказав про те, що сталося, коли він і Білл повернулися на Нейболт-стрит. Білл заговорив останнім: розказав про ожиле шкільне фото, про те, як просунув у нього руку. Під кінець він пояснив, що воно вбило його братика Джорджа і що члени Клубу Невдах заприсяглися знищити чудовисько… чим би воно не було.
Того ж вечора, коли Майк ішов додому, то подумав, що йому варто було би слухати ті оповідки з недовірою, яка б мала потім перерости в жах, і зрештою накивати звідти п'ятами, не озираючись. Йому би варто було дійти висновку, що купці білих дітлахів просто закортіло познущатися з чорношкірого хлопця або що він натрапив на шістьох справжніх недоумків, які бозна-яким чином передавали поміж собою божевілля, ніби однокласники, які покотом підхоплюють один і той самий небезпечний вірус.
Але Майк не втік, бо, незважаючи на страх, він почувався на диво затишно. Затишно та якось… спокійно, немов він нарешті потрапив додому. "Нас тут семеро", — знову подумав він, коли Білл закінчив свою розповідь.
Він відкрив рота, але не знав, що сказати.
— Я бачив того клоуна, — зрештою промовив він.
— Що?! — в унісон перепитали Річі та Стен, а Беверлі так різко повернула до нього голову, що її кінський хвіст перекинувся з лівого плеча на праве.
— Я бачив його Четвертого липня, — повільно вимовив Майк, переважно звертаючись до Білла. Білл не відривав від нього пильного, дуже зосередженого погляду, припрошуючи розповідати далі.
— Так, Четвертого липня… — повторив він і замислився.
"Але я пізнав його. Я пізнав його, бо бачив не вперше. Не вперше бачив щось… щось дивне."
Тоді він згадав про птаха й нарешті дозволив собі замислитися про нього, бо з самого травня зустрічався з ним лише в нічних жахіттях. Він гадав, що в нього їде дах. І тепер з полегшенням дізнався, що з ним усе нормально… проте це полегшення його лякало. Він облизав губи.
— Розповідай уже, — нетерпляче заохотила його Беверлі, — чого зволікати?
— Ну, річ у тім, що я брав участь у параді. Я…
— Я тебе бачив, — вставив Едді. — Ти грав на саксофоні.
— Власне кажучи, це тромбон, — виправив його Майк. — Я граю в оркестрі Церковної школи на Нейболт-стрит. У будь-якому разі, я бачив того клоуна. Він роздавав дітям кульки на перехресті трьох доріг у центрі. Виглядав так само, як його описували Бен із Біллом. Сріблястий костюм, оранжеві помпони, білий грим на обличчі, здоровенна червона посмішка. Не знаю, чи то була фарба, чи помада, але скидалося на кров.
Усі занепокоєно закивали, але тільки Білл наважився спитати, уважно дивлячись на Майка:
— З-з-з о-оранжевими п-пасмами волосся?
Білл машинально покрутив пальцями біля голови, зображаючи зачіску. Майк кивнув.
— Я побачив його… і злякався. Поки я дивився на нього, він озирнувся й помахав мені рукою, ніби прочитав мої думки, чи вгадав почуття, чи як іще це описати… І це налякало мене найбільше. Я тоді не розумів, чому, але перелякався так, що кілька секунд не міг дути в свій тромбон. У роті пересохло, і я відчув…
Він кинув погляд на Беверлі. Тепер він ясно пригадав, як сонячні промені, що відбивалися від його мідної труби та хромованих деталей автомобілів, стали нестерпно яскравими, музика — надто гучною, небо — надто голубим. Клоун підняв руку в білій рукавичці, стискаючи в іншій оберемок повітряних кульок, і повільно помахав Майкові, посміхаючись своєю неймовірно широкою червоною посмішкою, схожою на перевернуту гримасу від болю. Він згадав свої відчуття, як зморщилася шкіра на мошонці, як у шлунку раптом стало так гаряче й млосно, що він мало не наробив у штани. Але він не міг сказати такого при Беверлі. Дівчаткам такого не розповідають, навіть таким, за чиєї присутності можна сказати "сука" чи "виродок".
— Я злякався, — вимовив він, хоча розумів, що кінцівка вийшла слабуватою, але не знав, як краще описати свої відчуття.
Але друзі кивали головами так, ніби повністю зрозуміли його, і він відчув, як його знову охопила хвиля полегшення. Той клоун витріщався на нього, посміхався своєю кривавою посмішкою, повільно розмахував рукою в білій рукавичці, наче маятником… це було гірше, ніж коли Генрі Баверз і товариші загнали його в Пустовище. Набагато гірше.
— Ми пройшли те місце, — продовжував Майк, — помарширували по Головній вулиці. І я побачив, як він знову роздає дітям Кульки. Проте більшість малечі не хотіло їх брати. Дехто плакав. Я тоді вирішив, що тих клоунів, мабуть, двоє, просто вони однаково вдягнені. Типу з однієї трупи. Але потім він озирнувся та знову помахав мені рукою, і тоді я пізнав його. Це була одна й та сама людина.