— А-а-але т-т-тату…
— Іди, Білле, — сказав Зак, і Білл знову відчув холод. Цей холод перетворював щоденні вечері на тортури, під час яких батько гортав журнали з енерготехніки (сподіваючись отримати підвищення наступного року), а мати читала один зі своїх нескінченних британських детективів: Марш, Сейерс, Іннез, Аллінгем[629]. Холод позбавляв їжу смаку, перетворював її на заморожений напівфабрикат, який ніхто не додумався розігріти. Інколи Після вечері він ішов до себе в кімнату, лягав на ліжко та, обхопивши руками скручений судомою шлунок, подумки промовляв: "Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє". Він робив це все частіше й частіше звідтоді, як помер Джорджі, хоча мама навчила його цієї скоромовки ще за два роки до того. Для Білла ця фраза перетворилася на магічне замовляння: він мріяв про день, коли зможе прийти до мами та вимовити ці рядки без зупинки й затинання. Він говоритиме, дивитиметься прямо їй у вічі, і холод між ними зникне. Її очі спалахнуть від радості, вона обійме його та скаже: "Чудово, Біллі! Мій хороший хлопчик! Мій хороший хлопчик!"
Звісно, Білл нікому про це не розповідав. Такі зізнання не можна було вибити з нього навіть батогом; ані диба, ані іспанський черевик не змусили б його виказати потаємні фантазії, що ховалися десь вглибині його серця. Він почув цю скоромовку від матері одного суботнього вечора, поки вони з Джорджі дивилися "Пригоди Дикого Білла Гікока"[630] з Гаєм Медісоном та Енді Девіном у головних ролях. І якби зараз він зміг повторити цю фразу, то мама ожила би, наче Спляча красуня, яка прокинулася від поцілунку, вирвавшись із холодних снів у теплий світ казкового кохання.
Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє.
Тоді, третього липня, він не відкрився своїм друзям, а просто переповів те, що розказав йому батько про каналізації та дренажні системи Деррі. Вигадка давалася Біллові легко та природно (інколи навіть легше за правду), і він змалював Невдахам сцену, яка істотно відрізнялася від того, що відбувалося в реальності: Білл сказав, що вони зі старим дивилися ящик та попивали каву.
— Тато дозволяє тобі пити каву? — спитав Едді.
— А-а-а-авжеж, — відповів Білл.
— Ого, — протягнув Едді, — а моя мама й спробувати не дає. Каже, що кофеїн шкідливий. Хоча сама п'є, скільки влізе.
— Мені тато дозволяє пити каву, якщо я схочу, — сказала Беверлі, — але він мене вб'є, якщо застукає з сигаретою.
— А чого ти вирішив, що воно живе в каналізації? — запитав Річі, перевівши погляд із Білла на Стена Юріса, а потім знову на Білла.
— Д-д-до ц-ц-цього все зво-зводиться, — відказав Білл. — Г-голоси, ш-ш-що їх чула Б-б-беверлі, йшли зі с-с-стоків. І кр-кров. Коли за н-нами г-гнався к-к-клоун, то біля сто-стокової тру-труби лежали о-оранжеві пом-помпони. А Джи… Джи-Джордж…
— То був не клоун, Великий Білле, — заперечив Річі. — Я ж казав тобі. Знаю, звучить дико, але то був вовкулака. Богом клянуся, я його бачив.
Річі з надією глянув на інших.
— Воно о-о-обернулося на вовкулаку с-саме для тебе, — відповів Білл.
— Шо?
— Не-невже не ро-ро-розумієш? Ти побачив в-в-вовкулаку, бо п-п-подивився той т-тупий фільм в "А-а-аладдіні".
— Щось я не второпаю.
— Здається, до мене дійшло, — тихо вимовив Бен.
— Я х-ходив до б-б-бібліотеки, ш-шукав в енцик-циклопедії, — сказав Білл. — Гадаю, це глах-глах…
Білл замовк, напружився, а потім видав:
— Гламор.
— Гламмер? — із сумнівом перепитав Едді.
— Г-г-гламор, — відказав Білл і вимовив слово по літерах. Він розповів друзям, що знайшов це визначення у словнику, а також прочитав цілий розділ із книги "Правда ночі". Слово "гламор" було гельською назвою істоти, що оселилася в Деррі. Протягом історії людства різні раси та культури утворювали свої визначення, але всі вони означали одне й те саме. Корінні народи Великих рівнин називали його "маніту" — дух, що набував подоби гірського лева, лося чи орла. Індіанці вірили, що маніту може вселятися в людей, і вони набувають сили, здатної перетворювати хмари на тотемних тварин. Мешканці Гімалаїв використовували назву "таллус", або "телус", — зла потойбічна істота, що читає думки та приймає форму найпотаємніших людських страхів. Жителі Центральної Європи знали його як "ейлака", брата "вурдерлака" чи вампіра. У Франції такого перевертня називали "лу-гару", що іншими мовами недбало перекладали "вовкулакою", проте, як зауважив Білл, "лу-гару" (він вимовляв це слово як "луп-гару"[631]) міг перетворюватися на кого завгодно: на вовка, яструба, вівцю чи навіть жука.
— А в тих статтях нічого не було про те, як знищити гламора? — спитала Беверлі.
Білл кивнув, хоча вигляд мав не дуже обнадійливий.
— У Г-г-гімалаях є о-один р-ритуал, але в-він досить г-г-гидотний.
Друзі подивилися на Білла. Вони не хотіли цього чути, але розуміли, що мусять.
— В-в-він на-називався Р-ри-туалом Ч-чюді, — сказав Білл та став пояснювати, у чому він полягав. Гімалайські святі могли вистежити телуса. Тоді телус висовував язика, а святий — свого. Язики треба було переплести та прикусити таким чином, щоб дух і людина зчепилися одне з одним та лишилися віч-на-віч.
— Ой, мене зараз знудить, — сказала Беверлі та перекотилася на бік. Бен несміливо погладив її по спині та озирнувся на друзів, перевіряючи, чи ніхто не помітив його жест. Ніхто не помітив, бо Невдахи зачаровано витріщалися на Білла.
— І що далі? — запитав Едді.
— Н-н-ну, — відповів Білл, — прозвучить д-д-дико, а в к-книзі було с-сказано, що треба ж-жартувати та з-загадувати з-з-загадки.
— Що? — перепитав Стен.
Білл кивнув. Він скидався на репортера, який хоче нагадати (не сказати прямо у вічі, а просто натякнути), що він не вигадує новин, а лише переповідає факти.
— Г-гаразд. С-с-спочатку ч-чудовисько видає ж-ж-жарт чи за-загадку, потім — т-ти, і т-так далі, по ч-черзі…
Беверлі знову сіла, підібрала коліна до грудей та обхопила руками гомілки.
— Не розумію, як можна розмовляти з… ну, з прикушеними язиками, — сказала вона.
Тої ж миті Річі висолопив язика, затиснув його між пальцями та продекламував: "Тато працює на птахо-хєрні!"[632]. І всі зареготали, хоча жарт був геть дитсадівським.