"Отепер ти чорний! — радісно волав Генрі, втираючи грязюку Майкові у волосся. — Отепер ти СПРААААВДІ чорний!"
Баверз розірвав на хлопцеві поплінову курточку й футболку, а потім шльопнув на пупок грязьову припарку.
"Отепер ти чорний, як глупа ніч у КОПАЛЬНІ!" — переможно заверещав Генрі й поставив Майкові у вуха грязьові затички. Тоді він устав, заклав за пояса брудні руки та прокричав: "Я вбив твого собаку, чорношкірий!" Але Майк його не почув — через заткнуті брудом вуха та власні перелякані ридання.
Генрі кинув у Майка останню жменю липкої багнюки, розвернувся й пішов додому, не озираючись. За кілька хвилин Майк устав і, схлипуючи, зробив те саме.
Звісно ж, його мати розлютилася. Вона вимагала, щоби Вілл Хенлон подзвонив шефу Бортону та попросив його заїхати до Баверзів ще до заходу сонця. "Він уже давно ганяється за Мікі", — почув Майк мамин голос. Він сидів у ванні, а батьки були на кухні. Ванну довелося набирати двічі, бо перша вода почорніла відразу, як він у неї сів. Мати розізлилася настільки, що заговорила з жахливим техаським акцентом, який Майк ледь розумів: "То в суд на них подай, Віллє Хенлоне! На пса та на цуценя заразом! Засуди їх, чи чуєш мене?"
Вілл почув, але прохання дружини не виконав. Зрештою, коли вона трохи охолола (а тоді настала ніч, і Майк уже дві години як спав у своєму ліжку), він поділився з нею правдою життя. Шеф Бортон був зовсім не таким, як шериф Салліван. Якби Бортон був шерифом на той час, коли стався інцидент із потруєними курми, то Вілл ніколи б не отримав своїх двох сотень доларів, і край. Хтось підставить тобі плече в лиху годину, а хтось — ні. Бортон належав до останньої категорії. По суті, він був безхребетним слимаком.
— Так, Майк уже мав клопіт із цим хлопцем, — відказав він Джессиці. — Але не часто, оскільки завжди тримався на відстані. Після цього випадку із Генрі Баверзом він стане ще обережнішим.
— Тобто ти хочеш пустити все самопасом?
— Гадаю, Баверз нарозповідав своєму синові казна-що про наші з ним справи, — відповів Вілл, — і через це Генрі ненавидить усю нашу родину, бо батько сказав йому, що всі справжні чоловіки мають ненавидіти ніґґерів. Усе сходиться до цього. Мені не під силу змінити той факт, що наш син народився негром, але я не збираюся сидіти й розповідати тобі, що Генрі Баверз буде останньою людиною, яка переслідуватиме Майка через колір шкіри. Йому до кінця життя доведеться терпіти ці знущання, так само, як довелося тобі й мені. Про що мова, коли в тій християнській школі, яку ти сама для нього обрала, учитель розповідає дітям, що чорні гірші за білих, бо Ноїв син Хам споглядав свого батька, коли той був п'яний і голий, а інші два сини відвели погляд. Тому Ноєві сини навіки приречені валити ліс та носити воду, так вона говорила. І Мікі сказав, що вона не зводила з нього очей, поки розповідала дітям цю історію.
Джессика мовчки поглянула на чоловіка. Вигляд у неї був пригнічений. Дві сльози повільно скотилися по її щоках.
— То ми ніколи й нічого не зможемо вдіяти?
Відповідь Вілла була м'якою, проте невблаганною. У ті часи дружини вірили чоловікам, і Джессика не мала жодних підстав сумніватися у словах свого Вілла.
— Ні. Нам не втекти від прізвиська "ніґґер", не зараз, не в цьому світі, в якому нам із тобою випало жити. У сільській глибинці штату Мейн ніґґери залишаться ніґґерами. Інколи мені здається, що я повернувся в Деррі саме для того, аби мені не дали про це забути. Але я поговорю з малим.
Наступного дня він викликав Майка з сараю. Вілл сів на з'єднувальну скобу борони та похлопав рукою по залізяці, аби Майк сідав поруч.
— Краще тримайся подалі від цього Генрі Баверза, — сказав він.
Майк кивнув.
— Його батько божевільний.
Майк знову кивнув. Він уже чув подібні розмови у місті, а кілька поглядів, які він устиг кинути на містера Баверза, лише підкріплювали ці заяви.
— Він не просто пришелепуватий, — сказав Вілл, підпалюючи самокрутку "Буглер"[626] та споглядаючи свого сина. — По ньому вже давно жовтий дім плаче. Він таким з війни повернувся.
— Гадаю, Генрі теж божевільний, — сказав Майк. Він говорив тихо, але впевнено, і Вілл почув підтвердження власним побоюванням… хоча навіть після всіх події у своєму нелегкому житті, коли він мало не згорів живцем у тому нелегальному, нашвидкуруч сколоченому шинку під назвою "Чорна мітка", Вілл не міг повірити, що малий Генрі теж був божевільним.
— Ну, він забагато слухав свого батька, але то природна річ, — відповів Вілл.
Але в цьому випадку його син був ближчий до правди. Чи то через постійне спілкування з татом, чи через щось іще (може, якийсь внутрішній розлад), Генрі Баверз повільно, але невпинно втрачав рештки здорового глузду.
— Я не хочу, аби про тебе пустили славу втікача, — сказав Вілл, — але ти негр, тож тобі ще доведеться побігати. Розумієш, про що я?
— Так, татку, — відповів Майк і згадав свого шкільного товариша, Боба Ґотьє, який намагався пояснити Майку, що слово "ніґґер" не може бути поганим, бо його батько весь час так казав. Боб із усією відвертістю повідомив Майка, що то було хороше слово. Коли по п'ятницях увечері показували боксерські поєдинки, і боєць зазнавав страшенних побоїв та все одно тримався на ногах, то його батько казав, що "в нього голова дебела, наче в ніґґера". Коли хтось по повній викладався на роботі (а містер Ґотьє працював у міському "Стар Біфі"), то його батько казав, що "чоловік вколює, як ніґґер". "А мій тато такий самий християнин, як і твій", — підсумував Боб. Майк пам'ятав, як подивився тоді в його чесне біле мишаче обличчя, обрамлене брудним хутром на каптурі поношеного зимового комбінезону, і відчув не злість, а неймовірний сум, від якого хотілося плакати. По обличчю Боба він бачив, що хлопець говорив це зі щирими, добрими намірами, але відчував лише самотність, відчуженість і величезну, марну порожнечу між ним і собою.
— Бачу, ти розумієш, про що я, — сказав Вілл і скуйовдив синові волосся. — Усе зводиться до того, що ти маєш бути обережним, коли відстоюєш свої права. Спитай сам у себе, чи варто заїдатися з Генрі Баверзом. Як гадаєш?
— Ні, — відповів Майк, — ні, не варто.