Гарненька дівчинка, одягнена в шотландський кілт, заколотий великою золотою англійською булавкою ("Господи, я таких сто років не бачив, — думає Білл. — Вони що, знов у моді?"), згодовує четвертаки ксероксу. Вона робить копії й одним оком поглядає на годинник із маятником, що висить над столом. Звуки по-бібліотечному м'які та заспокійливі: приглушене рипіння підошов та підборів на червоно-чорному лінолеумі, розмірене цокання годинника, що сухо відраховує секунди, котяче вуркотіння копіювального апарата.
Хлопець забирає роман Вільяма Денбро, підходить до дівчини, яка стоїть біля ксероксу й саме закінчила робити копії, і починає охайно складати для неї аркуші.
— Можеш лишити копії прямо на столі, Мері, — каже Майк. — Я потім приберу.
Вона дарує йому сяючу посмішку.
— Дякую, містере Хенлон.
— Добраніч. Добраніч, Біллі. Одразу йдіть додому.
— Тобі стрінеться бабай, скаже — душу… віддавай! — декламує сухоребрий пацан Біллі та впевнено обіймає дівчину за тонку талію.
— Не думаю, що його зацікавить така огидна парочка, як ви, — каже Майк, — але все одно будьте обережні.
— Неодмінно, містере Хенлон, — досить серйозно відповідає Мері та дає хлопцю легкого стусана в плече, а потім сміється й каже: — Пішли, огидний.
Коли вона це робить, то з гарненької, у міру привабливої старшокласниці вона перетворюється на грайливу й кмітливу одинадцятирічну Беверлі Марш… вони проходять повз, і Білл уражений її красою… і йому стає страшно, йому хочеться підійти до хлопця й від щирого серця порадити йому, щоб вони йшли додому тільки по освітлених вулицях і не озиралися, якщо до них хтось заговорить.
"Не можна бути обережним на скейтборді, містере", — каже йому примарний голос, і Білл посміхається гіркою посмішкою дорослої людини.
Він дивиться, як хлопець відкриває перед дівчиною двері. Вони виходять у вестибюль і притискаються одне до одного ще ближче. Білл може закластися на весь свій гонорар від останньої книги (яку хлопець на ім'я Біллі тримає зараз під рукою), що малий устиг крадькома поцілувати дівчину, коли відкривав перед нею вхідні двері. "Біллі, чоловіче, ти справжній йолоп, якщо цього не зробив, — думає Білл. — А тепер проведи її додому. Заради всього святого, подбай, щоб вона прийшла додому цілою та неушкодженою!"
Майк гукає до нього:
— Я зараз, Великий Білле, тільки розкладу оце по теках.
Білл киває й схрещує ноги. На його колінах тихо шурхотить паперовий пакет. У ньому знаходиться пінта бурбону, і Білл думає, що йому ніколи в житті не хотілося випити так, як зараз. Якщо в Майка не буде льоду, то вода напевне знайдеться. А судячи з того, як Білл себе почуває, багато води йому не знадобиться.
Він думає про Сілвера, що стоїть, прихилившись до стінки в гаражі Майка на Палмер-лейн. А далі він мимоволі звертається думками до того дня, коли вони всі зустрілися в Пустовищі (тобто всі, окрім Майка) та знову переповіли свої історії: прокажений під ганком, мумії, що ходять по льоду, кров зі стоків у ванній, мертві діти у водонапірній вежі, оживаючі фотографії та вовкулаки, що безлюдними вулицями ганяються за маленькими хлопчиками.
Тепер він пригадує, що того дня, у переддень Четвертого липня, Невдахи зайшли далеко вглиб Пустовища. У місті було спекотно, а серед переплетених тіней на східному березі Кендаскіґ панувала прохолода. Він пригадує, що поруч лежав один із тих бетонних циліндрів, і починає мугикати собі під ніс, як щойно мугикав ксерокс до гарненької старшокласниці. Білл згадує, як Невдахи закінчили переповідати свої історії, і всі поглянули на нього.
Вони хотіли, аби він підказав, що робити далі, як себе поводити. Але Білл не знав. І це незнання сповнювало його відчаєм.
Тепер він спостерігав за тінню Майка, що розпливалася великою плямою на темній облицьованій стіні читального залу, аж раптом здогадався: він був не знав, що робити, бо того дня, третього липня, Невдахи ще були не в повному складі. Довершення відбулося пізніше, у закинутому гравійному кар'єрі за звалищем. Звідти було легко вибратися на обидві вулиці, що пролягали обабіч Пустовища: Канзас— та Меріт-стрит. Кар'єр не мав ніякої назви. Він був старим, і крихкий розсипчастий грунт на схилах устиг порости кущами й травою. Амуніції там не бракувало — більш, ніж удосталь для апокаліптичного кам'яного побоїща.
Але до того, на березі Кендаскіґ, він не знав, як відповісти своїм друзям. Що вони хотіли від нього почути? Що він хотів їм сказати? Він пригадує, як переводив погляд від обличчя до обличчя: Бен, Бев, Едді, Стен, Річі. А ще він пам'ятає музику. Малюк Річард. "Вап-даба-луба…". Музика. Тиха. І відблиски сонячного світла, що сліпили йому очі. Він пам'ятає відблиски, бо
2
Річі повісив радіоприймач на найнижчу гілку дерева, під яким умостився Білл. Хоча вони сиділи в затінку, сонячні промені відбивалися від водної гладі Кендаскіґ і потрапляли на хромований корпус приймача, а звідти — Біллові в очі.
— 3-зніми ту ш-штуку, Р-р-річі, — сказав Білл. — Вона м-мене с-с-сліпить.
— Звісно, Великий Білле, — відповів Річі й одразу, без жодного викаблучування, зняв радіо з гілки та вимкнув. Білл цьому не сильно зрадів — тиша, яку уривав лише дзюркіт води й далекий гул водонапірних механізмів, тепер здавалася надто промовистою. Очі друзів були прикуті до Білла, і йому хотілося сказати, аби вони припинили на нього витріщатися, бо що ж він їм, потвора якась, чи що?
Але, звісно, він не міг цього зробити, бо Невдахи всього-на-всього чекали пояснень, що буде далі. Вони дізналися про страхітливі речі й тепер мусили вирішити, як їм діяти. "Чому я?!" — хотілося крикнути Біллу, але він і сам знав, чому. Тому що, подобалося це йому чи ні, його було обрано на цю посаду. Він був генератором ідей, його брата вбило бозна-що, але найголовніша причина полягала в тому, що якимось незбагненним чином він устиг перетворитися на Великого Білла.
Він глянув на Беверлі та швидко відвів погляд від її спокійних, довірливих очей. Коли він дивився на Беверлі, у животі ставало млосно та якось тріпотливо.
— Ми н-не мо-можемо п-піти в п-п-поліцію, — зрештою сказав він, і власний голос здався йому надто гучним і різким. — Ми н-не м-м-можемо п-піти до б-б-батьків. Якщо, зві-звісно…