Знов той біль гострими голками вдарив Річі в очі, беззастережно вирвавши з нього зляканий скрик. Але зараз біль був іще гірший, глибший і довший, він пройняв Річі жахом до нутра кісток. Річі ляснув себе долонями по очах, а потім інстинктивно вхопився пальцями за нижні повіки, збираючись виколупнути лінзи. "Це, мабуть, якась інфекція, — якось каламутно подумав він. — Але ж, Господи Ісусе, як же це боляче".
Він відтягнув повіки донизу й уже був готовий звично один раз моргнути, щоб змусити лінзи викотитися (хай наступні п'ятнадцять хвилин він наосліп намацуватиме їх серед гравію, яким посипана місцина довкола цієї лавки, але Господи Ісусе, та насрати на це, саме зараз у нього наче цвяхи в очах), коли раптом біль ущух. Він не зменшувався; він просто разом зник. Ось цієї миті був тут, а наступної миті щез. Очі недовго сльозилися, а потім перестали.
Він повільно опустив руки — у грудях швидко билося серце — готовий зморгнути лінзи в ту ж мить, як біль почнеться знову. Той не почався. І раптом Річі вловив себе на думці про той єдиний фільм жахів, який колись, ще коли він був дитиною, його насправді налякав, мабуть, через те, що він терпів так багато принижень через окуляри й так багато думав про свої очі. То був фільм "Повзуче око"[571] з Форрестом Такером. Не вельми цікавий. Інші діти на ньому істерично реготали, але Річі не сміявся. Він геть похолов, сполотнів і занімів, наразі не маючи в запасі жодного Голосу, коли з штучного туману між декорацій у якійсь англійській кіностудії виповзло желеподібне око з жилястими щупальцями, помахуючи ними перед собою. Дивитися на те око було дуже бридко, воно було втіленням не зовсім усвідомлених страхів і тривог. Одної ночі, невдовзі по тому, Річі наснилося, ніби він дивиться на себе в дзеркало, підносить велику шпильку й повільно втикає її собі в чорну зіницю, відчуваючи тупу, водянисту пружність на дні заповненого кров'ю ока. Він згадав — саме зараз згадав, — як тоді прокинувся й побачив, що обмочився у ліжку. Найкращим доказом невимовної жахливості того сновидіння було те, що найперше він відчув не сором через своє нетримання, а полегшення; припавши тілом до мокрої теплої плями, він благословляв реальність того, що бачить.
— Та ну його нахер, — промовив Річі низьким, не зовсім певним голосом і почав підводитися.
Треба піти до "Таун Хаусу" і трохи здрімнути. Якщо це була їзда Шляхом Спогадів, то йому більш до вподоби лос-анджелеська автомагістраль у годину пік. Той біль в очах був, либонь, лише сигналом про втому від збою добового ритму після перельоту, плюс стрес від зустрічі з минулим, і все це разом, протягом неповного дня. Досить потрясінь; досить розвідок. Йому не подобалося, як його розум перестрибує з одного на інше. Як там та мелодія Пітера Гебріела? "Приголомш цю мавпу"[572]. Ну, цю мавпу приголомшено достатньо. Час трохи подрімати, а там, можливо, щось трохи й проясниться.
Підводячись, він знову зачепився поглядом за стенд перед Міським центром. Ураз уся сила збігла йому з ніг і він знову сів. Важко гепнувся.
РІЧІ ТОЗІЕР ЛЮДИНА 1000 ГОЛОСІВ
ПОВЕРТАЄТЬСЯ В ДЕРРІ, КРАЇНУ 1000 ТАНЦІВ
НА ЧЕСТЬ ПОВЕРНЕННЯ БАЗІКАЛА МІСЬКИЙ ЦЕНТР
З ГОРДІСТЮ ПРЕЗЕНТУЄ РОК-ШОУ РІЧІ ТОЗІЕРА
"ВСІ МЕРТВІ"
БАДДІ ХОЛЛІ РІЧІ ВЕЛЕНС БІГ БОППЕР[573]
ФРЕНКІ ЛАЙМОН ДЖИН ВІНСЕНТ МАРВІН ГЕЇ
РЕЗИДЕНТ-БЕНД:
ДЖИМІ ГЕНДРІКС[574] — СОЛО-ГІТАРА
ДЖОН ЛЕННОН[575] — РИТМ-ГІТАРА
ФІЛ ЛАЙНОТ[576] — БАС-ГІТАРА
КІФ МУН[577] — БАРАБАНИ
СПЕЦІАЛЬНИЙ ГІСТЬ-ВОКАЛІСТ — ДЖИМ МОРРІСОН[578]
ВІТАЄМО ВДОМА, РІЧІ!
ТИ ТАКОЖ МЕРТВИЙ!
Річі закляк, ніби хтось вихлюпнув усе повітря йому з легенів… а потім він знову почув той звук, звук, який наполовину був також тиском на шкіру й барабанні перетинки, той гостро-смертоносний шепітний подмух: "Свіііппппп!" Він скотився з лавки на гравій з думкою: "Так ось що вони мають на увазі, коли кажуть про дежавю, тепер і ти це знаєш, не буде потреби перепитувати в когось знову…"
Він ударився плечем і перекотився, дивлячись угору, на статую Пола Баньяна — тільки тепер там був не Пол Баньян. Натомість там стояв розкішний клоун, фантастика з пластику[579], двадцять футів люмінесцентних кольорів з помальованим гримом лицем, підпертим комічно-космічним жабо. Помаранчеві ґудзі-помпони, штамповані з пластику, кожен завбільшки як волейбольний м'яч, збігали передом його срібного костюма. Замість сокири він тримав величезну низку пластмасових кульок. На кожній було викарбовано два гасла: "ДЛЯ МЕНЕ ЦЕ ТАК САМО РОК-Н-РОЛ" та "РОК-ШОУ РІЧІ ТОЗІЕРА "ВСІ МЕРТВІ"".
Річі, відштовхуючись долонями й п'ятами, посунувся назад. Гравій забивався йому ззаду в штани. Він почув, як під пахвою його модного піджака з Родео-драйв дереться шов. Річі перевернувся на живіт, скочив на рівні, похитнувся, озирнувся назад. Клоун дивився вниз на нього. Очі волого оберталися в його очницях.
— А чи я тебе налякав, чоловічку? — прогуркотіло одоробало.
І Річі почув, як його рот, абсолютно незалежно від його закрижанілого мозку, відповідає:
— Дешеві потрясіння в мене в машині на задньому сидінні, Бозо[580]. Ото й усе.
Клоун кивнув і вищирився так, ніби на щось більше він і не очікував. Помальовані криваво-червоним губи розсунулися, показавши зуби, як ікла — кожне з бритвенно-гострим шпичаком.
— Я міг би запопасти тебе просто зараз, якби схотів, — промовило одоробало. — Але попереду мусить бути ще чимало забави.
— Я теж чекаю забави, — почув Річі, як промовляє його рот. — Найбільш з усього забавним буде, коли ми прийдемо відтяти тобі нахер голову, бейбі.
Усмішка клоуна дедалі ширшала й ширшала. Він підняв одну руку в білій рукавиці, і Річі відчув, як викликаний цим рухом вітер здмухнув йому з лоба волосся, як це вже було колись, того дня, двадцять сім років тому. Вказівний палець клоуна вистромився на Річі. Великий, як сволок.
"Великий, як сво…" — подумав Річі, і тут знову вдарив той біль. Заганяючи іржаві шпичаки в м'яке желе його очей. Річі скрикнув, хапаючись собі за обличчя.
— Перш ніж прибирати скалку в сусіда свого з ока, заопікуйся колодою в оці власному, — оголосив клоун, слова його гуркотіли, вібрували, і Річі знову оповило тим солодкавим смородом трупного віддиху одоробла.