Він був забавним, авжеж, що хвилина — то сміх, але врешті-решт він переріс ті кошмари, які наїлися на темному боці його смішливості. Чи то йому так здавалося. До сьогодні, коли слово "дорослий" раптом утратило сенс для його власних вух. А тепер раптом тут з'явилося ще дещо, з чим належить розібратися чи принаймні обдумати; тут, перед міською радою, стояла та велетенська, ідіотська статуя Пола Баньяна.
"Я маю бути тим винятком, який підтверджує правило, Великий Білле".
"Але ти дійсно певен, що нічого не було, Річі? Зовсім нічого?"
"Там, біля Міського центру… мені здалося, ніби я бачив…"
Гострий біль уже вдруге цього дня голкою пройняв йому очі, і Річі вхопився за них руками, злякано стогнучи. Потім це знову минулося — так само, як і прийшло. Але заразом він дочув певний запах, хіба не так? Запах чогось тут насправді відсутнього, проте такого, що колись тут було, дечого, що змушувало його думати про
("я тут поряд з тобою, Річі, тримай мене за руку, вхопись і тримай")
Майка Хенлона. Це через дим йому запекло, засльозило очі. Двадцять сім років тому вони дихали тим димом; наприкінці залишилися тільки він із Майком, і вони побачили…
Але воно щезло.
Він зробив крок ближче до пластикової статуї Пола Баньяна, вражаючись її радісній вульгарності зараз так само, як у дитинстві був у захваті від її розміру. Міфічний Пол мав двадцять футів зросту, і ще шість футів йому додавав п'єдестал. Він стояв, посміхаючись із краю галявини міської ради вниз — руху машин і пішоходам на Зовнішній Канал-стрит. Міський центр було зведено у 1954–1955 роках для баскетбольної команди малої ліги, яка так ніколи й не матеріалізувалася. Деррійська міська рада проголосувала за виділення грошей на цю статую за рік по тому, у 1956-му. Тема обговорювалася гаряче, як на відкритих засіданнях ради, так і в колонці листів до редакції "Деррі Ньюз". Багато хто думав, що це буде абсолютно прекрасна статуя, яка стане визначною пам'яткою і принадою для туристів. Були й інші, які вважали саму ідею пластикового Пола Баньяна жахливою, недоладною і взагалі невимовним несмаком. Викладачка мистецтва в Деррійській середній школі, пригадав Річі, написала листа в "Ньюз", заявляючи, що, якщо в Деррі насправді буде встановлено таке одоробало, вона його підірве. Щирячись, Річі загадався, чи було потім подовжено контракт цієї бейбі.
Та дискусія, яку Річі тепер визнав за цілком типову для невеличкого містечка/міста бурю у склянці води, вирувала протягом шести місяців і, звичайно ж, не мала жодного сенсу; статую вже було придбано, і навіть якби міська рада пішла на такий аномальний (особливо для Нової Англії) крок, як невикористання речі, за яку вже заплачено гроші, де, в ім'я Бога, вони змогли б ту статую зберігати? А отже, статую, яка насправді була зовсім не ліпленою, а вилитою на якомусь заводі пластмас в Огайо, встановили на місце — все ще оповиту таким великим полотнищем брезенту, що воно могло б слугувати вітрилом на кораблі класу кліперів. Відкрили статую 13 травня 1957 року — на сто п'ятдесятий день народження Деррі як поселення з офіційним статусом міста. Одна фракція передбачувано відгукнулась на це стогонами обурення; інша рівнозначно передбачувано стогнала від захвату.
Коли того дня з Пола зняли завісу, він постав у своєму традиційному комбінезоні з нагрудником і в картатій сорочці в білу й чорну клітинки. Бороду мав преславно чорну, преславно пишну, преславно лісорубську. Пластмасова сокира — безперечно, справжня Ґодзила серед усіх пластмасових сокир — лежала в нього на плечі, а сам він безугавно щирився до північного неба, яке в день відкриття було таким же синім, як шкура славного Полового компаньйона (втім, Бейб на відкритті не був присутнім, кошторисна вартість додавання в композицію пам'ятника синього бика виявилася непомірною).
Присутні на церемонії діти (їх там було сотні, і десятирічний Річі Тозіер у супроводі свого тата також між ними) були від пластикового велетня у цілковитому й беззастережному захваті. Батьки підсаджували зовсім малят угору на квадратний п'єдестал, на якому височів Пол Баньян, щоб їх сфотографувати, а потім зі змішаним почуттям тривоги й задоволення дивилися, як діти вилазять і повзають, сміючись, по Полових велетенських чорних чоботах (уточнення: по велетенських чорних пластмасових чоботах).
Це трапилося в березні наступного року, коли Річі, зморений і переляканий, опинився на одній із лавок перед цією статуєю, після того як відірвався — заледве не дивом — від містерів Баверза, Кріса й Хаґґінса, які почали за ним погоню біля Деррійської початкової школи і гналися майже через усе середмістя. Врешті-решт він відірвався від них тільки в іграшковому відділі універмагу "Фрізіс".
Деррійська філія "Фрізіс" була благеньким закладом, порівняно з величним універмагом у центрі Бенгору, але Річі перебував поза цікавістю до таких порівнянь — на той момент посеред бурі йому годився будь-який порт. У нього просто за спиною біг Генрі Баверз, а Річі вже був дуже виснажений. Він пірнув до пащі обертових дверей універмагу, як до останнього притулку. Генрі, котрий, вочевидь, не розумів фізики подібних пристроїв, мало не позбувся пучок своїх пальців, намагаючись ухопити Річі, коли Річі вертнувся в дверях, опиняючись у крамниці.
Кидаючись униз сходами, коли поли його сорочки летіли позаду, він чув, як обертові двері видали чергу пострілів, майже так само гучних, як револьверний вогонь по телевізору, і зрозумів, що Ларрі, Мо й Керлі не припинили за ним погоні. Він реготав, збігаючи вниз сходами до підвального поверху, але то був лише нервовий тик; Річі був переповнений жахом, як той кролик, що втрапив у дротяну пастку. Цього разу вони збиралися віддубасити його по-справжньому (він уявлення не мав, що через якихось тижнів із десять він вважатиме, що ці троє, зокрема Генрі, здатні на будь-що, хіба крім убивства, і напевне сполотнів би, якби знав про ту апокаліптичну битву каменюччям, яка трапиться у липні, коли навіть це останнє застереження зникне йому з голови). А все ж почалося абсолютно типово, по-ідіотському.
Річі з іншими хлопцями з його п'ятого класу заходили до спортзалу. Звідти виходили шестикласники, і Генрі незграбно тупцяв серед них, як бик серед корів. Хоча й навчався все ще у п'ятому класі, Генрі ходив на фізкультуру разом зі старшими хлопцями. З верхніх труб знову капало, а містер Фасіо поки ще не з'явився зі своїм маленьким штативом, щоб установити на ньому табличку: "ОБЕРЕЖНО! МОКРА ПІДЛОГА!" Генрі послизнувся на калюжці й приземлився на дулу.