— Дякую вам, — сказав він, подарував їй посмішку, яка, як він сподівався, була заспокійливою, а потім забрався к чорту геть.
Він повернувся коридором назад до дорослої бібліотеки й за якимсь імпульсом, якого не розумів, вирушив до стійки… але ж, звісно, вони й мусять сьогодні керуватися своїми імпульсами, хіба не так? Керуватися своїми імпульсами й дивитися, куди вони приведуть.
Табличка на абонементській стійці підказувала, що молоду, гарну бібліотекарку звуть Керол Деннер. Поза дівчиною Бен роздивився двері з панеллю з матового скла; на них був напис: МАЙКЛ ХЕНЛОН. ДИРЕКТОР БІБЛІОТЕКИ.
— Чи можу я вам чимось допомогти? — спитала міс Деннер.
— Гадаю, так, — сказав Бен. — Тобто, сподіваюсь, що так. Я хотів би отримати читацький квиток.
— Дуже добре, — кивнула вона, витягаючи бланк. — Ви мешканець Деррі?
— Наразі ні.
— У такому разі, ваша домашня адреса?
— Шлях Сільська Зірка, 2, Гемінгфорд-Хоум, Небраска, — він на мить затнувся, подумки трохи підсміюючись з виразу її очей, а потім продиктував поштовий індекс: — 59341.
— Це такий жарт, містере Генском?
— Зовсім ні.
— Отже, ви переїжджаєте в Деррі?
— Ні, таких планів я не маю.
— Доволі довгий шлях, щоб приїздити по книжки, чи не так? Там, у Небрасці, немає бібліотек?
— Це певного роду сентиментальний жест, — сказав Бен. Він думав, що пояснювати таке чужій людині йому буде ніяково, але виявив, що це не так. — Розумієте, я виріс у Деррі. І оце вперше сюди повернувся, відтоді як був дитиною. Я ходив містом, роздивлявся, що тут змінилося, а що ні. І зненацька мені дійшло, що я провів тут майже десять років свого життя, від трирічного до тринадцятирічного віку, але не маю жодної речі на згадку про ті роки. Навіть такої дрібниці, як поштова листівка. У мене було кілька срібних доларів, але один я загубив, а решту подарував одному другові. Гадаю, мені таки потрібен якийсь сувенір на згадку про дитинство. Трохи ніби запізно, але хіба не кажуть: краще пізно, ніж ніколи?
Керол Деннер усміхнулась, і ця посмішка перетворила її гарненьке обличчя на обличчя красуні.
— Гадаю, це дуже ґречно, — сказала вона. — Якщо ваша ласка, пороздивляйтеся хвилин десять-п'ятнадцять книжки, а коли повернетеся до мене, ваш читацький квиток буде готовий.
Бен злегка вишкірився:
— Здогадуюсь, що тут мусить бути якийсь внесок, — промовив він. — Людина з-поза цього міста, і все таке.
— Ви мали читацький квиток у дитинстві?
— Звичайно, мав, — посміхнувся Бен. — Гадаю, за винятком моїх друзів, читацький квиток був для мене найважливішим…
— Бене, ти не міг би підійти сюди? — раптом гукнув чийсь голос, розрізавши бібліотечний затишок, немов скальпелем.
Він обернувся, винувато смикнувшись, як ото роблять люди, коли хтось закричить у бібліотеці. Він не побачив жодної знайомої людини… а за мить зрозумів, що ніхто там не підвів голови й не виказав ознак роздратування. Старі люди так і читали свої журнали й газети: "Деррі Ньюз", Бостонську "Глоб", "Нейшенел Джеографікл", "Тайм", "Ньюзвік", "Ю.Ес. Ньюз & Ворлд Ріпорт". Дві старшокласниці за столиками в довідниковому відділі сиділи, так само схиливши разом голови над стосом паперів і купою каталожних карток. Кілька осіб продовжували перебирати книжки на полицях під написом: ПОТОЧНА ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА — ВИДАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ НА СІМ ДНІВ. Якийсь літній чоловік у кумедному шоферському картузі, із затиснутою в зубах холодною люлькою, продовжував гортати альбом ескізів Луїса де Варгаса[520].
Він знову обернувся до молодої жінки, яка дивилася на нього з подивом.
— Щось не так? — запитала вона.
— Ні, — відповів Бен, усміхаючись. — Здалося, ніби я дещо почув. Гадаю, втома після перельоту дужче дається мені взнаки, ніж я припускав. Що ви казали?
— Ну, насправді це ви казали. Але я збиралася пояснити, що, якщо у вас був читацький квиток, коли ви жили тут, ваше ім'я мусить досі залишатися в реєстрі, — сказала бібліотекарка. — Тепер ми все зберігаємо на мікрофільмах. Дещо таки змінилося з часів вашого дитинства, я гадаю.
— Так, — погодився він. — Багато чого змінилося в Деррі… але, здається, чимало речей залишилися такими ж, як і колись.
— У всякому разі, я можу пошукати ваше ім'я і видати вам оновлений квиток. Без жодної плати.
— Це просто чудово, — сказав Бен, але перш ніж він устиг додати слова подяки, той голос знову прорізав священну бібліотечну тишу, тепер іще гучніший, зловісно веселий: "Піднімайся сюди, Бене! Піднімайся сюди, ти, малий жирний задрипанець! "Це Твоє Життя",[521] Бене Генскоме!"
Бен прокашлявся:
— Буду вдячний, — промовив він.
— Нема за що, — вона скинула на нього очима. — Надворі вже потеплішало?
— Трохи, — відповів він. — А що?
— Ви…
"Бен Генском це зробив! — проверещав той голос. Він звучав згори — надходив із книгосховища. — Бен Генском замордував тих дітей! Ловіть його! Хапайте його!"
— … пітнієте, — договорила вона.
— Невже? — перепитав він ідіотично.
— Я зараз же все зроблю, — сказала вона.
— Дякую.
Вона пішла до старої друкарської машинки "Роял" на куті своєї стійки.
Бен повільно вирушив геть, серце барабаном гупало йому в грудях. Так, він пітнів; він відчував, як піт сочиться з лоба, під пахвами, воложить волосся в нього на грудях. Він поглянув угору й побачив Клоуна Пеннівайза, той стояв на вершечку лівих сходів і дивився вниз, на нього. З обличчям, білим від гриму. З кривавою помадою на губах, викривлених у вбивчій усмішці.
Там, де в нього мусили бути очі, зяяли порожні очниці. В одній руці він тримав низку повітряних кульок, а в іншій якусь книгу.
"Не він, — подумав Бен. — Воно. Я стою тут, посеред ротонди Деррійської публічної бібліотеки, вдень, наприкінці весни 1985 року, я доросла людина, і я бачу лице в лице найбільший кошмар мого дитинства. Я зараз лице в лице з Воно".
— Піднімайся сюди, Бене, — погукав згори Пеннівайз. — Я тебе не ображу. Маю для тебе книжку! Певну книжку… і повітряну кульку! Піднімайся нагору!
Бен відкрив рота, щоб гукнути у відповідь: "Ти божевільний, якщо думаєш, що я піднімуся туди", і раптом второпав — якщо він це зробить, усі тут подивляться на нього, всі тут подумають: "Що це за божевільний?"