Голос мого батька.
Зараз десята, вже година як бібліотека закрилася, а надворі починає розкручуватися стара добра знайома — хурделиця. Я чую, як крихітні голочки крижаної крупи б'ються у вікна тут і в шибки заскленої галереї, що веде до дитячої бібліотеки. Я чую й інші звуки також — скрадливе порипування і постукування поза колом світла, де я сиджу, списуючи лініяні жовті сторінки цього блокнота. Звичайні звуки осідання старої будівлі, кажу я собі… проте загадуюся. Загадуюся, чи нема цього вечора десь надворі, серед цієї завірюхи, якогось клоуна, що продає повітряні кульки.
Ну… облишмо. Здається, нарешті я знайшов шлях до останньої історії мого батька. Я почув її в його шпитальній палаті не більш як за шість тижнів перед тим, як він помер.
Я ходив з мамою його відвідувати кожного пополудня після занять у школі й сам кожного вечора. Мати мусила залишатися вдома, займатися хатніми справами, але наполягала, щоб я до нього ходив. Я їздив туди велосипедом. Вона й за чотири роки після того, як припинилися ті вбивства, не дозволяла мені кудись під'їздити на попутках.
То були важкі шість тижнів для хлопця, якому тільки виповнилося п'ятнадцять. Я любив батька, але дійшов до того, що зненавидів ті вечірні відвідини — бачити, як він мерхне та згасає, бачити, як розповзаються і глибшають болючі борозни на його обличчі. Інколи він плакав, хоча намагався стримуватися. А повертатися додому звідти треба було вже затемна, і я подумки повертався у літо 1958-го й боявся озирнутися назад, бо там міг виявитися клоун… або вовкулака… або Бенова мумія… або мій птах. Але найбільше я боявся того, що, незалежно від форми, яку Воно собі прибере, Воно матиме виснажене раковою хворобою обличчя мого батька. Тому я крутив педалі якомога швидше, не звертаючи уваги на те, як сильно гупотить мені в грудях серце, і приїжджав додому весь розпашілий, зі спітнілим волоссям, захеканий, і мати питалася: "Навіщо ти ганяєш так швидко, Майкі? Ти ж через це можеш захворіти". А я відповідав: "Я хотів встигнути, щоб допомогти тобі по хазяйству". І вона мене обнімала, і цілувала, і казала, який я гарний хлопчик.
Що далі плинув час, то важче мені було придумувати, про що з ним іще говорити. Їдучи до міста, я ламав собі голову над темами для бесіди, боячись того моменту, коли нам обом забракне чогось сказати. Його вмирання лякало й дратувало мене, але й бентежило також; мені здавалося тоді й так само здається тепер, що, коли чоловік або жінка проходять цей шлях, він мусить бути швидким. Той рак робив дещо більше, ніж просто вбивав мого батька. Він його принижував, дискредитував.
Ми ніколи не балакали про його хворобу, але іноді, коли западала така мовчанка, я думав, що ми мусимо заговорити про той рак, що ми потрапили в скруту, підловилися, немов ті маленькі діти, що залишились без місця, де сісти, коли під час гри в "музичні стільці" раптом замовкло піаніно, і я, майже божеволіючи, намагався щось придумати — будь-що! — таке сказати, аби лиш нам не брати до відома того, що наразі руйнувало мого тата, який колись був ухопив Батча Баверза за волосся і впер дуло своєї ґвинтівки в шухляду його підборіддя і поставив Батчу вимогу, щоб той дав йому спокій. Ми були б змушені балакати про це, і якби так трапилося, я б заплакав. Я просто не зміг би втриматися. А в п'ятнадцять, гадаю я, сама думка про те, щоб заплакати перед батьком, лякала й гнітила мене більше за будь-що інше.
Якраз під час однієї з таких безкінечних, лячних пауз я й запитав у нього про ту пожежу в "Чорній мітці". Його добряче накачали наркотиком того вечора, бо біль був дуже сильним, і він дрейфував між притомністю і забуттям, говорячи часом ясно, а часом тією фантастичною мовою, яку я подумки називав "снокаламуттю". Часом я знав, що він говорить до мене, а часом здавалося, що він плутає мене зі своїм братом Філом. Я запитав його про ту пожежу в "Чорній мітці" без жодних реальних підстав; ця думка мені просто скочила в голову, і я ухопився за неї.
Очі його зблиснули, і він трішки усміхнувся:
— Ти ніколи про це не забуваєш, правда, Майкі?
— Так, сер, — підтвердив я і, хоча не думав про це вже роки три чи й більше, я додав слова, які інколи повторював він сам: — Це ніколи не йде мені з голови.
— Ну, то я тобі розповім тепер, — сказав він. — П'ятнадцять уже достатньо дорослий вік, я гадаю, і матері твоєї тут нема, щоб мене зупинити. Крім того, ти мусиш це знати. Я думаю, щось подібне могло трапитися тільки в Деррі, і це тобі також потрібно знати. Так ти будеш обачнішим. Схоже, що для таких випадків умови завжди були сприятливі саме тут. Ти ж обережний, Майкі, правда ж?
— Так, сер, — погодився я.
— Добре, — сказав він, і голова його знову впала на подушку. — Це добре.
Я думав, він зараз знову спливе в непам'ять, очі в нього плавно зімкнулись, але натомість він заговорив:
— Коли я служив тут, на армійській базі, у 29-му й 30-му роках, — почав він, — там, на пагорбі, де зараз Деррійський міський коледж, стояв КСК — клуб сержантського контингенту. Він містився відразу поза крамничкою "Пі-Екс",[448] у якій можна було придбати пачку зелених "Лакі Страйк"[449] за сім центів. Той КСК був усього лиш великим старим ангаром з рифленого заліза, але гарно обладнаним усередині — килим на підлозі, кабінки вздовж стін, джукбокс — а у вікенд можна було замовити собі безалкогольні напої… якщо ти білий, звісно. У суботу там зазвичай грали якісь оркестри — тобто місце цілком варте того, щоб туди ходити. То була просто їдальня з шинквасом, тоді ще тривав Сухий закон, але ми чули, що за бажання багато хто могли отримати там і міцніші напої… ті, котрі мали на своїй армійській картці маленьку зелену зірочку. То в них був такий, типу, таємний знак. Домашньої варки пиво, здебільше, але у вікенд інколи можна було замовити собі й щось міцніше. Якщо ти білий, звісно.
— Нам, хлопцям з п'ятої роти, звичайно, й зблизька не дозволялося туди наближатись. Отже, коли якогось вечора нам давали звільнення, ми йшли до міста. У ті часи Деррі було ще чимсь на кшталт лісозагот'вельного містечка й у ньому розташовувалося вісім чи десять барів, більшість із них у тій частині, що її називали Пекельною ділянкою. І бари ті були ніякі не "спікізі";[450] для них то було б надто пишним найменуванням. Ніхто ж бо в них тихо не балакав, де там. Люде обзивали ті бари "сліпими свинями", і то була справді годяща їм назва, бо більшість клієнтів, щойно туди потраплять, поводилися, як свині, а коли їх звідтам викидали, вони вже бу'и майже сліпими. Шериф знав, і копи знали, але все'дно ті бари гули цілісінькими ночами, як тут воно робилося ще з суто лісоповальних часів у 1890-х. Гадаю, чиїсь руки підмазували, але небагатьох і не вельми жирно, як ти міг би подумати; люде в Деррі мають звичку дивитися в інший бік. У деяких подавали не тільки пиво, але й міцніше спиртне, і, судячи з того, що я завше чув, питво в місті було вдесятеро кращим за те нутроворотне віскі та коритний джин, що їх увечері в п'ятницю та суботу могли дозволити собі білі в КСК. До міста пійло підвозили з-за кордону, з Канади, в машинах-лісовозах, і здебільша у тих пляшках містилося саме те, що було написане на етикетці. Добре пійло бу'о дорогим, авжеж, ч'мало траплялося й нафтогонного гардаману, похмілля від нього могло бути скаженим, але не вбивало, а якщо людина дійсно сліпла, то ненадовго. Будь-якого вечора могла настати мить, коли доводилося ухилятися від пляшок, що починали там літати. А назви… "У Нен", "Рай", "Спа Воллі", "Срібний долар", а в одному барі, у "Пороховій натрусці", іноді можна було зняти собі шльондру. А й, звісно, жінку можна було знайти собі в будь-якій "свині".