Я відчуваю, що прийде правильний час, коли я мушу їм дзвонити… і коли той час прийде, я знатиму, що він правильний. У той же час відкриються і їхні власні канали. Це так, якби два величезних колеса повільно входили у якусь потужну взаємодію одне з одним, на одному з них я з рештою Деррі, а на іншому всі мої друзі дитинства.
Коли прийде час, вони почують голос Черепахи.
Тому я чекатиму, і рано чи пізно я знатиму. Гадаю, питання, телефонувати до них чи не телефонувати, більше не стоїть.
Залишилося питання — коли.
20 лютого 1985 року
Та пожежа в "Чорній мітці".
"Перфектний приклад того, як Торгова палата намагатиметься переписувати історію, Майку, — сказав би мені старий Алберт Карсон, мабуть, ще й хихочучи при цьому. — Вони намагатимуться, і подеколи їм це майже вдаватиметься… але старі люди пам'ятають, як і що відбувалося насправді. Вони завжди пам'ятають. І подеколи вони розповідатимуть тобі, якщо ти їх правильно розпитуватимеш".
Є люди, які живуть у Деррі по двадцять років і не знають, що на старій Деррійській армійській авіабазі колись була "особлива" казарма для підсержантськото контингенту, казарма, що стояла за добрячих півмилі від решти бази — і посеред лютого, коли температура тримається якраз близько нуля і вітер по пласких злітних смугах дме зі швидкістю сорок миль на годину,[435] та сколотивши фактор температура/вітер разом у щось таке, у що важко повірити, ті зайві півмилі ставали чимось, що могло призвести до замерзання/переохолодження, або до обмороження, або навіть до смерті.
Інші сім казарм опалювалися мазутом, вони були утеплені й мали вікна з подвійними зимовими рамами. У них було приємно й затишно. "Особлива" казарма, в якій містилося двадцять сім осіб п'ятої роти, опалювалася старою й норовистою дров'яною піччю. Дровами її забезпечували абияк. Єдиним утепленням слугував глибокий шар ялинових і соснових гілок, навалених під стіни самими солдатами. Якось один із роти спромігся дістати повний набір зимових рам, але саме того дня всіх двадцять семеро мешканців "особливої" казарми відправили в Бенгор допомогти з якоюсь роботою на тамтешній базі, а коли вони того вечора повернулися — голодні й холодні, — усі шибки у тих рамах були розбиті. Всі до одної.
Це було у 1930 році, коли половину Військово-повітряних сил Америки все ще становили біплани. Військовий трибунал у Вашингтоні засудив Біллі Мітчелла[436], понизивши його до літання за письмовим столом, бо його осляча наполегливість у намаганнях розбудувати більш сучасні Військово-повітряні сили врешті-решт роздратувала вище керівництво достатньо, щоб воно вирішило його приплеснути. Невдовзі по тому він пішов у відставку.
Таким чином польотів на Деррійській базі відбувалося вкрай мало, попри те, що там було три злітних смуги (втім, справжнє тверде покриття мала тільки одна). Більша частина служби проходила у виконанні всяких безглуздих робіт.
Одним із солдатів п'ятої роти, який після того, як у 1937 році закінчився його строк служби, повернувся в Деррі, був мій батько. Він і розповів мені цю історію.
— Одного дня навесні 1930-го (це було приблизно місяців за шість перед тією пожежею в "Чорній мітці") я з чотирма своїми приятелями повертався з триденної відпустки, яку ми разом провели південніше, у Бостоні. Проходимо, отже, ми крізь ворота, а там, просто у КПП, стоїть, спираючись на лопату, такий одоробало, виколупує собі з гузна залиплі формені штани. Сержант один, родом звідкілясь із півдня. Морквяно-руде волосся. Погані зуби. Прищі. Не вельми відрізняється від мавпи без шерсті на тілі, якщо ти розумієш, про що я. Під час Депресії таких, як він, в армії повно було. Ну, отже, ми проходимо, чотири молоді хлопці, повертаємося з відпустки, все ще в чудовому настрої, і бачимо по його очах, що він так і шукає, з чим би до нас присікатися.
Отже, ми йому так хвацько салютуємо, немов він генерал Блек Джек Першинг[437] власною персоною. Гадаю, все з нами могло б обійтися гаразд, але такий тоді був чудесний день, кінець квітня, сонечко сяє, і в мене само з рота вилетіло: "Доброго дня вам, сержанте Вілсоне, сер", — привітав його я, і він стрибнув на мене всіма чотирма лапами. "Я тобі дозволяв говорити зі мною?" — питається він. "Ні, сер", — відповідаю я. Він обводить поглядом моїх друзів: Тревора Досона, Карла Руна й Генрі Вітсана, який загинув потім у пожежі тієї осені. "Цей-от хитромудрий ніґґер зостається зі мною, — каже він їм. — Якщо решта вас, чорнозадих, не бажає аж до вечора марудитися разом з ним певною сучою брудною роботою, катайте до своєї казарми, покладіть речі й тягніть свої сраки до чергового по частині. Вам ясно?" Ну, вони й пішли, а Вілсон гукає: "Бігом — марш, уйобки! Щоби я бачив, як мелькотять ваші срані підошви, зникли нахер!"
Отже, вони кинулися бігом геть, а Вілсон веде мене до одного зі складів і там вручає заступ. Веде він мене на велике поле, яке тоді лежало майже точнісінько там, де сьогодні стоїть автобусний термінал "Північно-східних авіаліній".[438] І от він дивиться на мене, типу скалиться, і показує на землю, і каже: "Бачиш отам оту яму, ніґґере?" Не було там ніякої ями, але я вирішив, що краще мені буде погоджуватися з усім, що він каже, тож я подивився туди, на землю, де він показував, і відповідаю, звісно, мовляв, бачу. І тут він мені як вріже в ніс, і збив з ніг, і я вже лежу на землі, і кров стікає на останню в мене свіжу сорочку. "Не бачиш ти її, бо якийсь язикатий чорносракий байстрюк її засипав! — кричить він на мене, і щоки в нього аж палахкотять. Але він і шкіриться водночас, і видно, що насолоджується собою. — Так от що ти зробиш, Містере Доброго Дня Вам, ти зробиш те, що вибереш землю з моєї ями. Бігом — марш!"
Отже, копаю я чи й не дві години, і вже доволі скоро стою в ямі собі по підборіддя. Останні пару футів там була глина, і на той час, як закінчив, я вже стояв у воді по щиколотки, у промоклому наскрізь взутті.
"Вилізай звідти, Хенлоне", — наказує сержант Вілсон. Він сидів там само, на траві, курив сигарету. Навіть руки мені не подав, щоб допомогти вилізти. Я брудний, у грязюці від голови до п'ят, не кажучи вже про засохлу кров у мене на форменій сорочці. Він підвівся, підійшов. Показує на яму: "Що ти там бачиш, ніґґере?" — "Вашу яму, сержанте Вілсон", — відповідаю я. "Йо, гаразд, я вирішив, що вона мені не потрібна, — каже він, — мені не потрібна яма, викопана ніґґером. Поверніть мою землю назад до неї, рядовий Хенлоне".