"Я туди не піду, — подумала вона. — Я піду дивитися "Бендстенд" по телеку. Побачу, чи не зможу я навчитися "Пса"".[430]
Отже, вона пішла до вітальні й увімкнула телевізор, але через п'ять хвилин вимкнула, коли Дік Кларк[431] почав показувати, як багато лою з обличчя пересічного підлітка може прибрати лише одна просякнута саліциловою кислотою серветка "Страй-Декс" ("Якщо ви гадаєте, ніби можете дочиста вмитися лише за допомогою води та мила, — проказував Дік, тримаючи брудну серветку перед осклілим оком телекамери так, щоб кожний американський підліток міг її добре роздивитися, — вам варто добре роздивитися ось це").
Вона пішла назад у кухню, до шафки понад раковиною, в якій тримав свої інструменти її батько. Серед них лежала й кишенькова рулетка, з якої витягувався довгий, жовтий язик з розміткою в дюймах. Стиснувши рулетку в холодній долоні, вона вирушила до ванної.
Ванна сяяла чистотою, тихо. Десь, у якісь далекій далині, як здавалося, вона почула, як місіс Дойон кричить своєму синочку Джиму, щоб він забирався з дороги, зараз же.
Вона підійшла до раковини у ванній і зазирнула до темного ока каналізаційного стоку.
Вона трохи постояла там, ноги всередині джинсів у неї були холодними, наче мармур, соски відчувалися достатньо гострими та твердими, щоб ними прорізати папір, губи мертвотно сухими. Вона чекала тих голосів.
Жодних голосів не долинуло.
Трепетне, тихе зітхання злетіло з її вуст, і Бев почала згодовувати тонку сталеву стрічку стічному отвору. Та йшла донизу легко — наче лезо в глотку ярмаркового шпагоковтача. Шість дюймів, вісім дюймів, десять. Стрічка зупинилась, зав'язнувши у коліні під раковиною, як припустила Беверлі. Вона похитала туди-сюди стрічку, одночасно делікатно її підштовхуючи, і та знову почала лізти до стоку. Вже шістнадцять дюймів, потім два фути, потім три.
Беверлі дивилася, як жовта стрічка вислизає зі свого сталевого хромованого корпусу, витертого по боках до чорноти великою рукою її батька. Мисленим зором вона бачила, як стрічка повзе крізь чорне дуло труби, підчіплюючи якусь гидоту, зішкрібаючи луски іржі. Там, унизу, де ніколи не світить сонце й ніколи не припиняється ніч, думала Беверлі.
Вона уявляла, як головка стрічки з її маленькою, не більшою за ніготь сталевою накладкою просковзає далі й далі в ту темряву, і розум її скрикував: "Що ти робиш?" Вона не ігнорувала цей голос… але, здавалося, не мала ради на те, щоб його дослухатися. Вона бачила, як кінець стрічки тепер іде прямо вниз, у підвал. Вона побачила, як він потрапляє в каналізаційну трубу… і щойно вона це побачила, стрічка застрягла знову.
Беверлі знову її похитала, і стрічка, достатньо тонка, щоби бути гнучкою, неголосно видала якийсь моторошний писк, що нагадав Беверлі те, як звучить пила, коли її гнеш туди-сюди в себе на колінах.
Вона побачила, як той кінчик стрічки дряпається об дно тієї, більшої труби, в якої, мабуть, мусить бути керамічне покриття. Вона побачила, як він вигинається… а потім знову змогла штовхати стрічку далі.
Вона випустила вже шість футів. Сім. Дев'ять…
І раптом стрічка почала бігти між її пальцями сама, немов щось там, унизу, потягнуло її за той кінець. Не просто потягнуло, а вхопило й біжить з нею. Беверлі уп'ялася в біжучу стрічку виряченими очима, рот її став проваллям літери "О" в жаху — так, жаху, але не здивування. Хіба ж вона не знала? Хіба ж вона не знала, що щось таке й мусить трапитися?
Стрічка добігла свого кінця. Вісімнадцять футів; рівно шість ярдів.
Делікатний сміх піднісся зі стоку, а слідом і тихе шепотіння, що звучало майже докірливим: "Беверлі, Беверлі, Беверлі… ти не можеш нас побороти… ти помреш, якщо намагатимешся… помреш, якщо намагатимешся… помреш, якщо намагатимешся… Беверлі… Беверлі… Беверлі… лі-лі-лі…"
Щось клацнуло всередині корпусу рулетки, і вона раптом почала стрімко змотуватися назад, мелькотіли цифри й риски. Ближче до кінця — останні п'ять чи шість футів — стрічка стала темною, обтікаючи червоним, і Беверлі закричала й кинула рулетку на підлогу, немов та раптом обернулася на живу змію.
Свіжа кров стікала по чистій білій порцеляні раковини назад у широке око каналізаційного стоку. Беверлі нахилилася, вже ридаючи, з кригою гирявого жаху в шлунку, і підібрала рулетку. Прищемивши її великим і вказівним пальчиками правої руки, тримаючи перед собою, Беверлі понесла її на кухню. По ходу, кров з неї капала на витертий лінолеум коридору й кухні.
Підтримувала вона себе думкою, що сказав би їй батько — що він зробив би їй, — якби дізнався, що вона вимазала його рулетку в кров. Звісно, він не здатен побачити цю кров, але попри це така думка була допоміжною.
Вона взяла одну з тих чистих ганчірок — все ще теплу, мов свіжий хліб, після сушарки — і пішла назад до ванної. Перш ніж почати там вичищати, вона вставила в отвір стоку тверду гумову затичку, закривши його око. Кров була свіжою, тож відмивалася легко. Беверлі пройшлася по своїх слідах, витираючи з лінолеуму краплі розміром з дайм, потім виполоскала ганчірку, викрутила її і відклала вбік.
Взявши другу ганчірку, вона витерла нею батьківську рулетку. Кров була густою, клейкою. У двох місцях там прилипли згустки чогось чорного, тванистого.
Хоча в кров були вимазані тільки останні п'ять чи шість футів, вона почистила стрічку по всій її довжині, стираючи з неї всі сліди каналізаційної гидоти. Закінчивши, вона поклала рулетку назад у шафку над кухонною раковиною і понесла дві брудні ганчірки на заднє подвір'я квартири. Місіс Дойон знову кричала на Джима. Голос у неї звучав чисто, майже як дзвіночок, у тихому, спекотному надвечір'ї.
На задньому подвір'ї, де панувала переважно гола земля, бур'ян та мотузки для сушіння білизни, стояв також іржавий сміттєспалювач. Беверлі вкинула до нього ганчірки, а потім сіла на задньому ґанку. Сльози прийшли зненацька, з дивовижною люттю, і цього разу вона не робила жодних зусиль, щоби їх стримувати.
Обнявши себе за коліна, поклавши голову на руки, вона ридала, а місіс Дойон все кричала Джиму, щоб зійшов з дороги, а чи він хоче, щоб його на смерть збила якась машина?
Деррі: