Білл знову засунув його собі під куртку. Раптом той будинок на Нейболт-стрит здався Річі менш лячним… але можливість того, що кров може пролитися насправді — це здалося більш імовірним.
Він подивився на Білла, можливо, щоби знову оскаржувати його намір, але, побачивши Біллове обличчя, прочитавши його вираз, тільки спитав:
— Ти готовий?
13
Як завжди, коли Білл нарешті відривав і другу ногу від землі, Річі відчував упевненість, що вони розіб'ються, розтрощать собі черепи об незворушний бетон. Цей великий велик шалено вихлявся з боку вбік. Причеплені білизняними прищіпками до стояків велосипедних крил карти перестали стріляти одиночними пострілами, почавши татахкати кулеметно. П'яні вихиляси велосипеда стали ще виразнішими. Річі заплющив очі й чекав неминучого.
Тоді Білл гукнув:
— Нумо, Сілвере, ГАЙДААА!
Велосипед набрав ще швидкості, припинивши врешті ті провокуючі морську хворобу вихляння. Річі розчепив свою мертву хватку в Білла на животі й натомість тепер тримався за перед багажника над заднім колесом. Білл навскіс перетнув Канзас-стрит і в ще дужче прискореному темпі помчав бічними вуличками, прямуючи до Вітчем-стрит так, немов мчить низкою географічних сходинок. Вони кулею, неймовірно стрімко вилетіли з Стрефем-стрит на Вітчем. Білл поклав Сілвера мало не набік, знову прокричавши:
— Нумо, Сілвере!
— Жени його, Великий Білле, — заверещав Річі, такий переляканий, що ледве не насметанив собі в джинси, але все одно дико сміючись. — Навстоячки цього малюка!
Білл перевів слова в дію, підвівшись, нахилившись над кермом, він крутив педалі в божевільному темпі. Дивлячись на Біллову спину, напрочуд широку для хлопчика одинадцяти, ближче до дванадцяти, років, спостерігаючи, як вона працює під товстою курткою, як спадають спершу в один бік, а потім в інший ці плечі, коли він перекидає вагу з одної педалі на іншу, Річі раптом набув упевненості, що вони невразливі… вони житимуть завжди й вічно. Ну, можливо, не вони, але Білл так. Білл сам не має ані найменшого уявлення, який він сильний, який він чогось надійний і досконалий.
Вони мчали вперед, тепер будинків поменшало, вулиці перетинали Вітчем-стрит через довші інтервали.
— Нумо, Сілвере! — волав Білл, а Річі верещав своїм Голосом Ніґґера Джима, високим і пронизливим: — Нумо, Сільва, маса, осе пральня! Ви женеш велик мьрії, біхме! Востодіомилуй! Нумо, Сільва, ГАЙДААА!
Тепер вже вони минали зелені поля, що здавались пласкими й міленькими під цим сірим небом. Удалині попереду Річі побачив стару цегляну залізничну станцію. Правобіч неї виступали в ряд маршем склади з гофрованого заліза. Сілвер підстрибнув на рейках однієї колії, потім іншої.
А ось і Нейболт-стрит, збігає праворуч. "ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ ДЕРРІ" написано на синьому вказівнику під вказівником із назвою вулиці. Іржавим і покривленим. Під ним набагато більший щит, — жовте поле, чорні літери. Напис на ньому немов пояснює саму станцію: "ГЛУХИЙ ЗАВУЛОК".
Білл завернув на Нейболт-стрит, вискочив за інерцією на хідник і знову опустив ногу долі.
— Д-д-давай з-з-звідси п-пройдемось.
Річі зісковзнув з багажника зі змішаними почуттями полегшення і жалю.
— Окей.
Вони вирушили по тротуару, потрісканому, забур'яненому. Десь попереду, на станції, забурчав, повільно набираючи оберти, дизельний локомотив, стишився, а потім розпочав усе знову. Раз чи два вони почули металеву музику перестуку сполучуваних зчеплень.
— Тобі лячно? — спитав Річі в Білла.
Білл, ведучи Сілвера за кермо, коротко глянув на Річі, а потім кивнув:
— Т-т-так. А т-т-тобі?
— Звичайно, ще б пак, — відповів Річі.
Білл розповів Річі, що минулого вечора розпитував у батька про Нейболт-стрит. Батько сказав, що до кінця Другої світової війни багато залізничників жили в цьому кутку — машиністи, кондуктори, стрілочники, колійні обхідники, вантажники. Вулиця занепала разом зі станцією, і що далі Білл з Річі нею просувалися, то віддаленіше один від одного стояли на ній будинки, дедалі жалюгідніші, брудніші. Останні три чи чотири обабіч стояли порожні, забиті дошками, із зарослими подвір'ями. "Продається" сиротливо лопотіло оголошення з ґанку одного з них. На око Річі це оголошення мало такий вигляд, ніби йому вже з тисячу років. Тротуар обірвався, і далі вони пішли битою стежкою, з якої мляво проростав бур'ян.
Білл зупинився й показав:
— Он він, — сказав він півголосом.
Двадцять дев'ятий номер на Нейболт-стрит був колись доглянутим червоним "Кейп-Кодом".[395] Можливо, подумав Річі, тут колись жив якийсь машиніст, холостяк, ніяких штанів, а тільки джинси й багато отих рукавиць із великими, жорсткими манжетами та чотири або п'ять машиністських картузів зі смугастого матрацного тику — парубок, який приїздив додому раз або двічі на місяць, на три-чотири-дні, і слухав радіо, пораючись у садку; парубок, який їв переважно смажену їжу (і жодних овочів, хоча вирощував їх для друзів) і який думав вітряними ночами про Дівчину, Яку Він Покинув.
Тепер червона фарба зблякла до блідо-рожевої, що відшаровувалася огидними клаптями, які скидались на виразки. Вікна — сліпі очі, забиті дошками. Більша частина ґонту пощезла. Бур'ян ріс по обох боках стражденного будинку, а моріжок буяв рясним, першим у цьому сезоні врожаєм кульбаб. Високий дощатий паркан ліворуч, мабуть, колись акуратний, білий, але тепер вицвілий до мутно-сірого кольору, майже однакового з опущеним донизу небом, п'яно хилився туди-сюди між буйними чагарями. Приблизно на півдорозі вздовж цього паркану Річі побачив страховидний ліс соняшників — найвищий був футів п'ять заввишки чи й більше. Вони мали якийсь розпухлий, гидкий вигляд і не сподобалися йому. Вітерець шелестів ними і, здавалося, вони кивають разом: "Тут хлопчики, хіба це не чудово! Нові хлопчики. Наші хлопчики". Річі стенувся.
Поки Білл акуратно прихиляв Сілвера до в'яза, Річі уважно приглядався до будинку. Він примітив колесо, що стирчало з густої трави біля ґанку, і показав на нього Біллу. Білл кивнув; то був той перекинутий триколісний велосипед, про який згадував Едді.
Вони подивилися в один бік і в інший уздовж Нейболт-стрит. Пихкання того дизельного локомотива здіймалося і спадало, потім починаючись знову. Цей звук, здавалося, висить у захмаринні, немов якийсь чар. Вулиця була абсолютно безлюдною. Річі чув, як поодинокі машини проїжджають по шосе № 2, але бачити їх не міг.