— Лайно, його залякав власний вітчим і він втік, — сказав Річі. — Ти що, не читав газети?
— Н-ну, м-м-може, й т-так, а м-м-може, й н-ні, — сказав Білл. — Я його т-т-також т-т-трохи знав, і з-з-знаю, що б-б-батько його б-б-бив. І з-знаю, що н-ніколи він не п-п-приходив на ніч, щоб н-н-не нарватися.
— То, може, той клоун запопав його, коли він не прийшов додому на ніч? — промовив Річі задумливо. — Ти про це?
Білл кивнув.
— То чого ти тоді хочеш? Його автограф?
— Якщо к-к-клоун убив інших, т-т-тоді він убив і Дж-джорджа, — сказав Білл. Його очі пильно вдивлялися в очі Річі. Вони були, мов аспідний сланець, жорсткі, безкомпромісні, невблаганні. — Я х-х-хочу вб-б-бити його.
— Господи Ісусе, — злякано промовив Річі. — Як ти збираєшся це зробити?
— М-м-мій т-т-тато має п-п-пістолета, — сказав Білл. У нього з губ злетіло трохи слини, але Річі це ледве зауважив. — В-в-він н-не знає, що я п-про це з-знаю, але я з-з-знаю. Він лежить на го-о-орішній п-п-полиці в його шафі.
— Це все чудово, якщо воно людина, — сказав Річі. — І якщо ми зможемо його знайти сидячим на купі дитячих кісток…
— Хлопчики, я налила чай! — весело погукала мама Річі. — Ідіть уже сюди, попийте!
— Зараз же будемо, ма! — знову гукнув Річі, даруючи їй велику, фальшиву посмішку. Яка моментально зникла, щойно він знову обернувся до Білла. — Тому що я не стріляв би в когось тільки через те, що на ньому клоунський костюм, Біллі. Ти мій найкращий друг, але я б не робив цього й тобі не дозволив би, якби міг тебе зупинити.
— А якби т-т-там д-д-дійсно б-була к-к-купа кісток?
Річі облизнув губи й спершу не казав нічого. Потім він запитав Білла:
— А що ти робитимеш, якщо воно не людина, Біллі? Якщо воно дійсно якогось роду монстр? Що, як такі страховиська дійсно існують? Бен Генском казав, що воно мумія, і повітряні кульки плинули проти вітру, і воно не кидало від себе тіні. Та фотокарточка в альбомі Джорджа… нам вона або привиділася, або то були чари, і от що я мушу тобі сказати, чоловіче, я не думаю, щоб вона нам просто привиділася. Твоїм пальцям вона напевне не привиділася, хіба не так?
Білл похитав головою.
— То що ми робитимемо, якщо воно не людина?
— Т-т-тоді ми м-м-мусимо п-п-придумати ще що-о-ось.
— Ох, авжеж, — сказав Річі. — Я так і бачу. Після того як ти вистрелиш у нього чотири чи п'ять разів, а воно продовжить насуватися на нас, як той Вовкулака-підліток у тому фільмі, який я дивився з Беном і Бев, ти випробуєш на ньому свою "Вишеньку". А якщо "Вишенька" не допоможе, я витрушу на нього трохи свого чхального порошку. А якщо воно й після цього не перестане насуватися, ми просто оголосимо перерву й скажемо: "Агов там, зачекайте. Щось воно не виходить, містере Монстр, мені треба почитати про це в бібліотеці. Я повернуся. Пвошу павдону". Це ти йому збираєшся сказати, Великий Білле?
Річі подивився на свого друга, в голові йому швидко стугоніло. Почасти йому хотілося, щоби Білл наполягав на своїй ідеї подивитися під ґанком того старого будинку, але інша його частка бажала — відчайдушно бажала, — щоби Білл відкинув цю ідею геть. Певним чином усе це було схожим на те, ніби граєш роль у якомусь із тих суботніх фільмів жахів в "Аладдіні", але в іншому сенсі — критично важливому сенсі — це було не зовсім на те схожим. Тому що це не було безпечним, як у кіно, де ти знаєш, що все обернеться добре, а якщо навіть ні, ти не втратиш ані шматочка шкіри з власної сраки. Та фотографія в кімнаті Джорджа не була схожою на кіно. Він був думав, що забув про те, але вочевидь сам себе дурив, тому що добре бачив зараз ці кільцеві порізи на пальцях у Білла. Якби він тоді не відтягнув Білла назад…
Неймовірно, Білл усміхався. Насправді усміхався.
— Т-т-ти х-хотів, щоб я п-повів тебе п-п-подивитися на ту ф-ф-фотографію, — промовив він. — Т-т-тепер я х-х-хочу п-п-повести тебе п-п-подивитися на той д-д-дім. Цить на ц-цить.
— У тебе нема цицьок, — сказав Річі, й обидва вибухнули реготом.
— 3-завтра в-в-вранці, — сказав Білл так, ніби все вже було вирішено.
— А якщо воно таки монстр? — спитав Річі, не відпускаючи поглядом очей Білла. — Якщо пістолет твого тата його не зупинить, Великий Білле? Якщо воно просто продовжить насуватися?
— М-м-ми п-придумаємо щось іще, — знову сказав Білл. — М-м-ми м-м-усимо.
Закинувши голову назад, він почав реготати, як навіжений. За якусь мить до нього приєднався Річі. Неможливо було втриматися.
Вони попліч вирушили по мощеній диким каменем доріжці до ґанку Річі. Меґґі вже поставила для них великі склянки студеного чаю з гілочкою м'яти в кожному й тарілку ванільних вафель.
— Т-т-то т-т-ти хо-очеш?
— Та ні, — відповів Річі. — Але піду.
Білл ляснув його по спині, сильно, і це нібито зробило страх стерпним — хоча Річі раптом сповнився впевненості (і таки він не помилився), що сон довго не приходитиме в цю ніч.
— Судячи з вашого вигляду, хлопчики, можна думати, ви там вели якусь серйозну дискусію, — сказала місіс Тозіер, сідаючи з книжкою в одній руці та склянкою студеного чаю в іншій. Вона дивилася на них очікуюче.
— Ой, це Денбро зі своїм божевільним прогнозом, ніби "Ред Сокс"[390] закінчать у першому дивізіоні, — сказав Річі.
— М-ми з т-т-татом д-думаємо, вони от-тримають п-під хвіст у третьому к-к-колі, — сказав Білл і сьорбнув студеного чаю. — Д-дуже с-с-смачно, м-місіс Тозіер.
— Дякую тобі, Білле.
— Рік, коли "Сокс" закінчать у першому дивізіоні, буде тим роком, коли ти припиниш заїкатися, жвака в роті, — сказав Річі.
— Річі, — скрикнула місіс Тозіер, шокована. Вона мало не впустила свою склянку з чаєм. Але Річі з Біллом Денбро істерично реготали, обидва ледь не репалися. Вона переводила погляд зі свого сина на Білла і знову на сина, торкнута зачудуванням, яке було здебільшого просто подивом, але почасти й страхом, таким тонким і гострим, що він знайшов собі шлях до самісіньких глибин її серця і дрижав там, наче зроблений з чистої криги камертон.
"Я не розумію ні свого, ні іншого, — думала вона. — Де вони ходять, що вони роблять, чого вони бажають… чи що з них вийде. Інколи, ах, інколи в них такі дикі очі, інколи я боюся за них, а інколи їх самих…"