Щось наближається. Він почув шаркотливі, скрадливі кроки по траві.
Він стрибнув на педалі, стійма віддаючи їм усього себе, і кулею вилетів на Головну вулицю, не озирнувшись назад. Він якомога швидше прямував додому, загадуючись, що це таке збіса найшло на нього, чому він першим чином сюди поїхав… що потягло його.
А потім він намагався думати про роботу, яка чекає на нього вдома, тільки про роботу й нічого крім роботи. Через деякий час ці намагання увінчалися успіхом.
А коли наступного дня він побачив заголовок у газеті ("ЗНИКНЕННЯ ХЛОПЧИКА ВИКЛИКАЄ НОВІ ПОБОЮВАННЯ"), Майк подумав про той ножик, який він викинув у Канал — той кишеньковий ножик з ініціалами "Е. К." на колодці. Він подумав про кров там, на траві.
І ще подумав про ті борозни, що обривалися край Каналу.
Розділ 7
Гребля в Пустовищі
1
Якщо дивитися зі швидкісної автомагістралі за чверть до п'ятої ранку, Бостон схожий на місто глухих розмислів про якусь давно минулу трагедію — може, чуму, може, прокляття. Запах солі, важкий і нудотний, надходить з океану. Досвітні бігуни, туман приховує більшість тих рухів, які в іншому випадку було б видно.
Їдучи на північ по Сторров-драйв за кермом чорного "кадилака" випуску 1984 року, якого він вичепив у Бача Каррінгтона в "Кейп-Код Лімузинах", Едді Каспбрак думає про те, що вік цього міста можна відчути; можливо, більше ніде в Америці неможливо відчути такої аури віку, окрім як тут. Бостон малючок порівняно з Лондоном, він лиш немовля, порівняно з Римом, але за американськими стандартами, принаймні, він старий-старезний[315]. Він посів це місце, на цих невисоких пагорбах, три сотні років тому, коли чайні й гербові податки були немислимі,[316]а Пол Рівіер і Патрік Генрі ще не народилися.[317]
Його вік, його мовчання і цей туманний запах моря змушували Едді нервувати. А коли Едді нервує, він хапається за інгалятор. Він встромляє його собі до рота й пускає собі в горло клуб цілющої імли.
На вулицях, якими він проїздить, трапляються люди, і на пішохідних містках, що перетинають угорі дорогу, також дві-три фігури — вони спростовують враження, ніби він дивним чином заблукав у якійсь повісті Лавкрафта про приречені міста, древнє зло й монстрів з невимовними іменами. Ось він бачить скупчених на автобусній зупинці (на табличці якої написано: КЕНМОР-СКВЕР — МІСЬКИЙ ЦЕНТР) офіціантів, медсестер, муніципальних службовців, обличчя в них голі, підпухлі зі сну.
"Це правильно, — думає Едді, проїжджаючи тепер під щитом з написом МІСТ ТОБІНА.[318] — Це правильно, користуйтесь автобусами. Забудьте про метро. Метро — це погана ідея; я б не спускався туди на вашому місці. Тільки не під землю. Тільки не в тунелі".
Це погано — зависнути на такій думці; якщо він її не позбавиться, скоро йому доведеться знову скористатися інгалятором.
Він радіє більш інтенсивному руху на мосту Тобіна. Він проїжджає повз цех надгробків. На його цегляній стіні фарбою написано дещо бентежне застереження:
ПОВІЛЬНІШЕ! МИ МОЖЕМО ЗАЧЕКАТИ!
Ось світловідбивний дорожній покажчик, на якому написано: НА 95, МЕЙН, Н. Г., УСІ ПУНКТИ ПІВНІЧНОЇ НОВОЇ АНГЛІЇ.[319] Едді дивиться на нього, і раптом глибокий, аж до кісток, дрож потрясає його тіло. Його руки на мить сплавляються з кермом "кадилака". Йому хотілося б вірити, що це початок якоїсь хвороби, якийсь вірус чи одна з тих материних "фантомних лихоманок", але він знає правду. Це те місто позаду нього, яке мовчазно балансує на грані між днем і ніччю та тим, що обіцяно йому попереду. Авжеж, він хворий, жодних сумнівів щодо цього, але це не вірус і не фантомна лихоманка. Він отруєний власними спогадами.
"Я боюся, — думає Едді. — Страх завжди був в основі всього цього. Просто залишатись наляканими. От і все. Але насамкінець, я гадаю, ми це якось обернули навспак. Ми це якось використали. Але як?"
Він не може згадати. Він загадується, чи хто з них може. Заради добра їх усіх, звичайно, він на це сподівається.
Ліворуч, минаючи його, стугонить ваговоз. В Едді все ще ввімкнуті фари, і тепер він на мить клацає дальнім світлом, поки ваговоз безпечно пропливає вперед. Він робить це не задумуючись. Ця функція в нього давно автоматизована, просто частина заробляння на життя за кермом. Невидимий водій ваговоза навзаєм блимає ходовими вогнями, швидко, двічі, дякуючи Едді за його люб'язність. "Якби ж то все могло бути таким простим і ясним", — думає він.
Він їде за вказівниками до 1-95. Рух на північ не щільний, хоча, зазначає він, смуги південного напрямку, до міста, починають заповнюватися навіть о такій ранній годині. Едді плавно веде великий автомобіль уперед, здебільш передбачаючи вказівні знаки, і переходить на правильну смугу набагато раніше, ніж мусить. Минули роки — буквально роки — відтоді, як він востаннє помилився та промчав повз потрібну йому з'їзну естакаду. Він робить вибір смуг так само автоматично, як блимнув водію вантажівки "окей, обганяй, я не поспішаю", так само автоматично, як одного разу був знайшов правильний шлях крізь плутанину стежок у Деррійському Пустовищі. Той факт, що він ніколи раніше в житті не виїжджав за кермом поза середмістя Бостона, одного з найзаплутаніших для водія міст в Америці, здається, взагалі не має великого значення.
Раптом йому пригадується ще дещо про те літо, дещо таке, що йому одного дня сказав Білл: "У-у-у т-т-тебе к-к-компас у голові, Е-е-едді".
Як йому від цього тоді було втішно, йому втішно й зараз, коли "'дорадо" 84-го знову виноситься на платне шосе. Він плавно доводить швидкість до копобезпечних п'ятдесяти семи миль на годину та знаходить по радіо якусь спокійну музику. Він припускає, що міг би вмерти тоді за Білла, якби постала така необхідність; якби Білл його попросив, Едді відгукнувся б просто: "Звісно, Великий Білле… ти уже визначив час?"
На це Едді сміється — не те щоб зовсім насправді, хіба що радше пирхає, але, сам вражений цим звуком, потім уже заливається справжнім реготом. Він рідко сміється останнім часом і, звісно ж, він не чекав на багато ржачки (це слівце Річі, як ото він колись питався: "Було сьо'дні з чого поіржати, Едсе?") у цьому похмурому паломництві. Але він припускає, якщо Бог аж такий зловредний, що прокляв вірних за те, чого вони прагнуть найбільше в житті, то, можливо, Він достатньо примхливий, щоб підкинути тобі й пару добрих ржачок по ходу справи.