А тоді це її поранення і цілі роки в госпіталях... Вона зуміла заочно закінчити медичний інститут, поїхала до сестри в далекий район, там прогриміла її лікарська слава. Я знайшов її знову, але знову було те саме.
А ти? Ти міг бути тисячі й мільйони разів убитий, тоді навіщо ж оте все? Може, вона вже й чула твоє прізвище, може, знає, що уславлений режисер Колядка — саме той молодий танкіст з цнотливим і прекрасним, як срібло, тілом? Але вона тепер не обізветься — і в цьому весь жах..."
Колядка знов удався до телеграфної мови. Не маючи ні сили, ні терпіння на листи, телеграфував на Алтай Гладунові: "Де тепер Ірочка? Повідом негайно, благаю".
Відповідь була: "Ірочка десь у середній смузі Росії". З Колядкою майже повторилося те саме, що в Будві, тільки тепер уже не коротка непритомність, а довготривале омертвіння дупгі й тіла, коли не хочеться ні працювати, ні розмовляти, ні думати, ні взагалі жити.
Він пробував згадати, про кого й про що робив свої фільми, і нічого до. пуття згадати не міг. Полководці, міністри, генерали, академіки, генеральні директори, голови колгоспів, полки на полях, ескадри, заводи, дим, грюкіт, пух і прах... А тим часом людина, що мала б стати для нього найдорожчою на світі, так страждала! І приходила в його сни, знай приходила в його сни зі своєю неземною добротою, красою і ласкавістю, якої не бачив світ! Він же через тупість своєї душі не вмів і не міг упізнати її, упізнати і знати, знати, знати...
Ах, коли б знаття, коли б же знаття!..
Але тепер він знає, що має робити. Отой відкладений фільм про сербську дівчинку він довершить. І назве його "Волосожар". І не тільки назве, а введе в нього молоденьку медсестру Ірочку і молодого танкіста, і буде цнотливий поцілунок, і цнотливе тіло, і Волосожар горітиме над осінніми придунайськими лісами (Белград ми визволяли у жовтні), і його холодне сяйво запалає над нашою далекою молодістю, і справжня Ірочка побачить десь у середній смузі Росії фільм, і все зрозуміє, згадає, простить, обізветься, і його життя й тужливі сни розімкнуться, а тоді зімкнуться вже в усвідомленості, ясності й чистоті.
Це був спалах душі, палкої і вічно молодої його дупгі, а холодний розум вперто нашіптував, що нічого не буде, що розімкнуте не зімкнеться, втраченого не повернеш і не завернеш коней з кленових мостів, і радісний колись вірш Пушкіна обертався своєю другою, тужливою половиною, де вже молодість позаду, а не попереду, і чистота без радості, а надії всі в печалях:
Я ехал прочь: иные сны... Душе влюбленной грустно было, И месяц с левой стороны Сопровождал меня уныло.