Це дратувало Гана. Він вважав, що олень це зробив умисне, щоб гірше його везти. Зупинившись біля Панаїної хати, Ган порозпрягав оленів, пустив їх пастись, а оленеві з розбитою ногою попутав ноги, щоб він не міг бігти. Після цього взяв хорей і почав його сильно бити. Бідна тварина аж стогнала, і сльози котились їй з очей. Та Ган на це не зважав. Він бив і бив оленя. Двадцять разів ударив він і замахнувся двадцять перший раз, та не вдарив. Не вдарив, бо сам упав на землю: Волохан плигнув на нього і звалив його. Очі у Волохана налилися лютим вогнем.
— Ах, ти ж! — крикнув Ган і хотів підвестись, щоб ударити хореєм собаку.
Та Волохан лише грізно загарчав і клацнув зубами.
Ган злякався і почав кричати:
— Рятуйте! Рятуйте!
Прибігли Тико, Умк і Панай.
Вони побачили, як Волохан взяв у зуби хорей і подався геть. Відніс хорей і кинув. А тоді повернувся назад.
Ган уже скочив на ноги і крикнув Умкові:
— У вас звірі, а не собаки!
Волохан підійшов до Гана і грізно загарчав. Той враз стих і сховався за Панай. Пес підійшов до побитого оленя і ніжно його лизнув.
ВОДІЙ
Минуло кілька років. Тико став міцним хлопцем. На підборідді в Умка виросла борода. Ще більше постаріла Панай. Тепер Тико мав своїх сім собак і допомагав Умкові полювати.
Серед тих собак вирізнявся своїм зростом великий Волохан. У запряжці він вів за собою інших собак, бо був найсильніший і краще за інших умів вибирати шлях через тундру.
Стояв ясний морозний ранок. Зорі поблідли. Умк Панай і Тико сподівались побачити сонце над обрієм: вже давно вони його не бачили, бо в тій місцевості, де вони жили, сонце взимку ховалося на цілий місяць.
— Тико,— сказав Умк,— запряжи собак та поїдь оглянь пастки на лисиць, а я загляну до Кам'яного горба.
— Добре,— відповів Тико.
Він запріг собак і поїхав.
Ті пастки Умк порозставляв уздовж берега далеко одну від одної. Кожні три-чотири дні хтось із братів їздив оглядати їх.
Цього разу Тико у першій же пастці знайшов лиса. Це був білий полярний лис. Звуть його песцем. Хутро його дуже легке, м'яке і тепле. З того хутра шиють коміри, шапки, шуби.
Песець був уже мертвий. Тико кинув його на нарти і поїхав далі до інших пасток.
ПУРГА
З моря подув вітер. У тундрі закуріло сніжком.
Вітер був не сильний, і Тико не турбувався.
"Поїду,— думав він,— ще до Кам'яних горбів. Там зустріну Умка. А вже потім разом повернемо додому"
В його нартах лежали дві білі лисиці. Він гукнув на собак і наказав Волоханові повертати до Кам'яних горбів.
Кам'яні горби були далеко від моря. Там громадилися величезні скелі, серед яких любили ховатись лисиці. В тих скелях і поставив свої пастки Умк.
Тико був уже на півдорозі до Кам'яних горбів, коли раптом вітер подужчав, піднявши сніговий туман.
Він збив з шляху собак.
"Пурга",— з тривогою подумав Тико.
Навколо потемнішало.
Собаки пішли повільніше.
Було чути лише виття вітру Хуртовина сліпила очі.
Хлопець не знав, що робити. Він не взяв з собою ні харчів, ні хутряного мішка, в якому можна переждати пургу, що могла затягтися на кілька днів. Про те, щоб дістатися додому, не можна було й думати.
Вітер бив йому снігом у очі так, що не видно було навіть собак.
— Що ж робити? — спитав себе Тико і відповіді не знаходив.
А вітер скаженів, кружляв сніжними вихорами, засипав тундру...
Все повільніше йшли собаки... Нарти стали.
ДЕ УМК?
Собаки далі не йшли. Стривожений Тико зліз із нарт.
Підійшов до собак. В коліна йому ткнув морду Волохан.
— Собачко моя,— сказав Тико і погладив рукою собаку.— Що будемо робити?
Волохан стиха загарчав.
Тико знов сів на нарти і гукнув:
— Волохане, рушай! Гайда! Гайда! А то снігом замете!
Волохан струснув кількох ледачих собак, що вже встигли лягти на сніг. Вони підвелись, і тоді всі собаки рушили туди, куди повів їх Волохан.
Тико ліг на нарти. Він поклався на собак. Хто знає, куди вони його завезуть. Може, зайдуть далеко в тундру, і тоді довго доведеться шукати домівки, а може, вийдуть на закрижаніле море. Вітер зламає кригу і понесе Тико в незнану далечінь. А може, довго кружлятимуть на одному місці, поки не пристануть... Тоді ляжуть у сніг і лежатимуть нерухомо, і вітер заноситиме їх снігом. Так можна й замерзнути.
Сніг танув на обличчі. Обмерзали брови. Собаки йшли і йшли.
Тико дрімав, лежачи на нартах.
Під ним лежали мертві лисиці, м'яким хутром гріючи йому руки.
Вітер не вщухав ані на хвилину. Собаки йшли поволі. Нарешті стали.
— Що таке?
Тико зліз із нарт.
Кілька собак лягло в сніг. Волохан радо скавучав.
Нарти стояли перед якоюсь стіною. Тико глянув уважніше. Це була їхня хата.
Його зустріла старенька мати — Панай.
Він був дома. Він грівся біля вогню, і мати давала йому їсти.
Але Умк того дня не повернувся додому з Кам'яного горба.
Тривожна думка непокоїла Тико і Панай.
— Де ж він? І що з ним?
УМКОВА РУКАВИЦЯ
Другу добу лютує хуртовина. Як і раніше, з моря дме ураганний вітер. Собаки поховались у сніг.
Другу добу не знають спокою стурбовані відсутністю Умка його мати і брат.
— Може, вітер ще багато днів местиме снігом по тундрі? Може, Умк заблудився? Може, з ним сталося яке нещастя? — непокоїться мати. Неспокійний і Тико. Під таку хуртовину він не знає, куди їхати шукати брата. Проте він часто виходить з хати, дивиться, чи не під'їздить Умк. Оббіжить кругом хати і повернеться назад. Обличчя в нього червоне, пашить вогнем: так насічуть його вітер і сніг.
Навідується Тико й до своїх собак. Кине їм по шматку м'яса або сухої риби, щоб їли й не дуже мерзли.
Найближче до порога лежить його друг Волохан. Неспокій Тико передається Волоханові.
— Немає Умка, моя собачко,— скаржиться Тико своєму чотириногому другові.
Тихо скавулить Волохан.
Якось вийшов Тико з хати. Дивиться — немає Волохана. Гукнув — ніхто не озивається. Волохан десь зник.
Обійшов Тико навколо хати. Ніде немає Волохана. Скликав усіх собак. Повилазили вони з-під снігу. Є всі, крім їхнього водія.
Минув деякий час. Чує Панай: хтось торсає двері.
"Може, Умк?" — подумала вона і кинулась з хати. Відчиняє двері: на порозі Волохан, в зубах щось держить. Придивився Тико, а то Умкова рукавиця.
— Волохан знайшов Умка.
Ще більше занепокоїлась Панай.