— Удача, удача! чулися Володьчині вигуки.— Дядя інженер мені просто сказав: роботи буде скільки завгодно, а вже що біганини, то просто не обберешся: треба промчати по Ворошиловській вулиці і полічити усі хати: як туди бігти, то ті, які будуть з правої руки, а назад ті, що з лівої...
Далі я вже не чув, що говорив Володька, бо всі діти зникли із саду.
"Молодець Володька,— подумав я, а тоді враз мені в голеву спала інша думка.— А садок оцей? Що сталося з садом, після того, коли,в ньому побувало стільки народу? Та вони ж Йогли обнести його весь за п'ять хвилин: пообривати яблука, груші, вишні, потолочити грядки, поламати гілки..."
Тепер я вам скажу, що це був не сякий-такий, нікудишній садок. Колгоспний садівник був знаючою людиною, то й попідбирав дерева найкращих сортів, і сад у нього ряснів фруктами. Ще в перший день я звернув увагу на одну деревину з великими соковитими грушами. Садівник нарахував на ній сто тридцять сім груш, які формою нагадували глечики. Які ж це були груті! Такі м'які, що пальці самі вдавлювалися їм в боки, і тоді густий сік починав текти по руці. Ат, краще про це не згадувати. І таких дерев у саду росло сила-силенна. А крім.них ще й яблуні. Яблука на них з чоловічий кулак завбільшки. Зовні вони червоні, а всередині їх м'якоть така біла і ніжна і така солодка, що сама тане у роті. Губи від цих яблук самі злипаються. Я вже не кажу нічого про вишні. Скажу тільки, і це щира правда, що на всьому дереві не Знайдеться ні однієї гілки, з якої не звисали б вишні чи то поодинці, чи то цілими віяльцями. Та зважте ще які ягоди! Великі, темно-червоні, ось ткпіть голкою в одіту з них, то чи не бризне вона соком так, як бризкає прискавка, а який на смак той сік — не мені вам про це говорити, а надто коли ті ягоди покласти у пироги та ще й додати цукру...
Ось який був той сад, звідки оце випурхнуло дванадцять Володьчиних товаришів.
"Пропав сад,— з тривогою подумав я,— бо хіба можпа наодинці залишати козу з капустою, вовка з козою, а хлопців з яблуками, вишнями, грушами?"
Я теж колись був хлопцем, то про себе скажу от що: не було таких фруктів, які проходили б мимо мого рота. Знаєте, біля нас був ліс, а в тому лісі росли: терен, кислиці, дикі груші-крем'япки. Фрукти це такі, що навіть від стиглої груші-крем'янки можна втекти за тисячі кілометрів, а вже про терен чи кислиці нема що й казати. От спробуйте розкусити зелену тернину чи оту грушу-крем'янку, то чи не стягне вам рота так, що його й розкрити не можна! Стягне як гужами, та ще й скривитеся ви так, як середа на п'ятницю. А отже ж незважаючи на це, я з приятелями 'жменями пхав у рот зелений терен, жменями гриз оті груші-крем'янки, кривився, набивав таку оскомину, що не доторкнешся до зуба, а їв, бо хіба ж можна пройти байдуже повз такі ласощі?!
Коли отаке робилося з отими дичками, то можна уявити собі, як могли погосподарювати собі хлопці біля груш сорту "глива" і яблук сорту "ранет".
"Пропав-, загинув сад", подумав я ще раз та й рушив невесело оглядати шкоду.
І скажу вам щиру правду: те, що я побачив, дуже втішило мене. В саду було все на своєму місці: стояли цілі, неполамані дерева, на деревах висіли цілі і неушкоджені яблука, сливи, вишні, Я підійшов до тієї груші, на якій садівник нарахував сто тридцять еім глечичків, і всі вони висіли на своїх місцях. І це було тим дивніше, що па землі під грушею я побачив виразні відтиски дитячих ніг, причому відтиски ці належали не одній людині: товклося тут щонайменше троє чи четверо Володьчиних приятелів.
"Дивно,— подумав я.— Що б це могло значити? Чому все це добро па своєму місці?"
Так пі до чого і не додумавшися, пішов я кінець кінцем працювати до свого столу. Тут на паперах я побачив двох горобців, що бешкетували біля впалої ягоди. Один горобець тяг ту ягоду до себе, а другий — до себе. Вони так захопилися цим, що не помітили мого наближення, і коли б не пурхнули, я обов'язково схопив би їх: одного за крильце, а другого за хвіст. Але вони пурхнули. Я скинув з паперів не доїдену ними ягоду і сів до роботи, а тоді вже і про Володьку забув, і про сад, і про горобців. Опам'ятався я від тупоту. Спочатку навіть я не зрозумів був, в чому справа, а коли зрозумів, то аж здивувався. По стежці до мене мчав Володька з своїми приятелями. Вони були пітні, аж мокрі, але ж такі веселі і завзяті, що й не сказати. Володька мчав на шелюговій хворостині, а решта дітей на білих, лозових. Навіть дівчатка мчали на конях: воно й зрозуміло — спішне завдання треба було виконати спішно.
— Дозвольте рапортувати, дядю інженер! — крикнув Володька, спиняючись біля мене і прикладаючи руку до лоба.
— Дуже прошу, Володько,— відповів я.— Рапортуй, що там у тебе?
— То оце,— сказав Володька,— ви говорили про хати па Воро-шиловській, так, будь ласка, по праву ,руку їх буде двадцять вісім, по ліву вісімнадцять, а разом сорок шість. Це точнісінько, бо он у Олежки теж сорок шість, а з арифметики в нього — ви ж знаєте — завжди п'ять!
— Володька правду каже. Я перевірив, і в мене теж сорок шість...— сказав Олежка.
— І в мене сорок шість!
— І в мене теж! — закричали всі інші старші діти, а Люсяі Галина сестра, сказала:
— А в мене три і один — сто! Он скільки в мене!
Ми всі засміялися, і Галя та Люся теж, а потім я сказав:
— Ну, спасибі. Тепер спочивайте, сідайте.
— Як це спочивати? Після чого? — здивувався Володька.— Та я ще ніколи не спочивав ні після чого. Та й усі також. Ви не соромтесь, а коли є яке завдання, кажіть. Наша ланка — раз-" два і готово. Може, ще яку вулицю перевірити? Га?
Володька і всі його приятелі були засапані, і я ще раз сказави
— А все ж таки, може, спочили б? Га?
— Ні,— відказав Володька,— коли ви вже дозволяєте пере* сапнути, то ми краще помчимося на річку.
— Це правда,— сказала Галя. Вона була рожева від того, що так багато рахувала, і крапочка ластовиння на її носику тези стала рожева.
— І я за річку,— сказав Олежка,— хоч Володька і побивав мене набокс, але плавати за мене ніхто краще не вміє. Я вмію і навимашки, і по-собачому, і стилем кроль, і щукою.
— Ти, правда, не дуже задавайся,— сказав Василь,— я плаваю не гірше за тебе. А хочеш, то й пережену.