Я був трохи збентежений таким раптовим переходом до суті речей, автім дозволив собі подумки на сумнів, бо ж вона, коли на неї впав із-за завіски промінь, не видалась мені вже аж такою молоденькою і недосвідченою, а про невинність, то судячи по тих її надто штуковинних заходах, якими вона прагнула мене причарувати, можна було б дещо сказати. Я почав говорити про те й про се, спостерігаючи, що недужа, власне, ажніяк не недужа, бо сміється і жартує як моторна бісиця. Я торкнувся її руки, але спостеріг, що й фебри у неї нема, хоч їй начебто двічі пускали кров та лікували якимись бальсамами "кампаніні". Але ніде правди діти, перебування віч-на-віч з дівчиною неабиякої вроди, кого не збентежило б? Що ж казати про себе. Бісиця зауважила мій неспокій і ще більше пестилась сама з собою, всотуючи мене в чортівське кушення так, що я аж паленів і став сам не свій. Розалінда ж вже зовсім підбадьорилась, сказала, що мої відвідини зразу ж привернули їй здоров'я і наказали забути недугу [до того, я вже був того певний, уроєну], стала зальотною як грайливе кошеня, муркотіла, хихотіла і я аж червонів від її вільнодумній натяків. Із-за її мережив і фальбанів вилонювалось немов знехотя, то її рам'я, то снігове лоно, прикрашене коралями, з-під покривала невмисне чи й умисне, незпроста, приворожуючи мене, показувалось колінце або й уся принадна ніжка, поскільки, як видно, мистецтвом приворожування ота римська чортиця володіла непогано. Проте, з честю для себе, скажу, що навіть у найнебезпечнішій хвилині, я володів собою, відганяв геть всілякі гріховні думки, гасив будь-яке пломеніння, що таки і в мені, як мабуть і у кожного на мойому місці, бентежило спалахом, сидів мов бовванець у кріслі і тільки потуплював очі неначе чернець, навіщений спокусливою маною.
"На Мадонну, — врешті вигукнула Розалінда, — чи не здається вам, що у вашому Семигороді, у людей замість крові — вода?". Вона ще проказала віршика Катулла, який вихваляв одну сеньору, одночасно дорікаючи їй за холоднечу натури. "Це стосується й вас, кавалере, — прижмурила відьомські очі бісівка — Розалінда, — ще хвилина і я буду кепської думки про вас. Чи годиться так відповідати на щире визнання невинної дівчини, що всупереч всім правилам скромної поведінки, першою, сама, признається вам у свойому паланні стривоженої душі та й готова вмерти, якщо не почує від вас ласкавого слова?.."
Я пробурмотів щось не те, ні се, а вона, довго не чекаючи, виплигнула із свойого ложа і, як була, у сорочинці, тонкій як павутиння, пашіючи жаром, втелющилась мені на коліна. Я зніяковів до решти, взяв її на руки та підніс, щоб покласти знов під балдахим. Коли ж як на те, двері розчинились і в кімнату увійшли, а то й ввалились, не тільки мати-марчеза, але й сестричка Пальміра, дві дуеньї і покоївки та ще й лакизи із свічниками. Я, з Розаліндою на руках, отетерів; шельма тріпоталась як рибина, цупко обійнявши мене за шию та виціловуючи мене, а марчеза-мати ажніяк не здивована видовищем, а закотивши очі і простягаючи руки до нас, млосно заголосила:
"О, Мадонно! Чи не благословляють самі небеса ось таке кохання, що ще перед шлюбом не в змозі приборкати неземне почуття невинної дівчини і шляхетного юнака? Благословляю тебе, моя солодка Розаліндо, благословляю вас, дорогий князю..."
Всі оточили нас і навипередки почали поздоровляти, а я, все ще стоючи неначе той дурень із своєю торбою на руках, навіть не второпував як слід у чому справа. Врешті, коли я збагнув, що осьде святиться, жбурнув бісицю на її зім'яте ложе, а сам схопив свого трирога і шпагу та накивав п'ятами геть із кімнати аж закурилося. Чортове кодло Скіарчіфіко хотіло мене зразу ж таки оженити. На вулиці я чимшвидше стрибнув у ветуріна, що якраз проїздив поуз та, давши йому стусана в плечі, наказав гнати, скільки його кінь вискочить, чвалом, незважаючи на нікого і ніщо, аби як найшвидше звідси. Схолонувши трохи, я наказав переляканому візникові звернути на П'яцца Навона, де я надіявся зустріти Зогу. Він справді, як турецький баша, розсідався із своєю донною, як завжди, в тій самій тратторії.
"Розбійнику,сто чортів і півтори відьми, — кинувся я до нього, — я вже ламав кийка на твоїй підлій спині, а тепер вдруге поламаю, але не кийка, а таки доброго дрюка. Хороше ж ти товариство мені нараяв, у гарну халепу ти мене загнав, гундсвоте, сапрісті, песій сину..."
Зогу не на жарти перелякався, а з ним і його наречена донна, бо я таки справді був лютий. Але, коли я розповів, що мені трапилося у марчези Скіарчіфіко, то спорзні заведії, Зогу і його сеньора, тільки реготались, що їм аж сльози потекли із вирл. "Що ж тут смішного, бандите? — гукнув я і тріснув шпагою по столі аж захолітались келихи і люди в таверні озиралися, — чого ж ти іржеш, розбишако дальматинський?" Тоді Зогу і сеньора заспокоїли мене, що в Римі, це, мовляв, не новина і мене не одного і не першого ловлять у женихи ось таким чином, бо ж марчезам покажи тільки палець, а вони скажуть, що це п'ятірня. От і надумали вони мене спіймати, бо чи, бува, Розалінді часом не горить когось підхопити, адже ж у неї любаси не переводяться і часто один одного стриває в алькові. А що дівчина підійшла до пори, то й не гріх було б закабалити котрогось, щоб за його плечима та з його калиткою дурити інших, вже не для вигоди, а просто для власної розваги. Зогу брався все влаштувати, тобто позбавити марчез будь-якої претензії, подарувавши їм на пам'ятку яку сотню дукатів.
Слухаючи порад Зогу та його донни-купчихи, я собі гадав, що мені ще тільки того не доставали. "Тьху на вас, — відпльовувався я, — цур вам, хай вам всячина, каверзні, сороміцькі звідниці. Заречусь я назавжди навіть оком глипну на римлянок, навіть, як вони будуть втіленням доброчесності".
Мов мокра курка, мов обдурений бовдур, волікся я вулицями, уроюючи собі, що всі навколо мене, дивляться на мене та ще й показують пальцями. Скільки ж то разів вже обдурювали мене і ніщо не навчило вистерігатися людського хитрування. Чи ж не знав я нашого сторіччя блискотливого і рахманного назовні, а знутра — облудного та розпустного? Чи ж і я не був сином цього віку або спізненим його покидьком? Чи це було моє химерне щастя попадати завжди у такі передряги і тарапати?