Пройшли вони добру відстань, аж до Палаццо Колонна і повз Пантеон, а тоді Христанек відпустив Зогу, озирнувся на всі боки і почімчикував далі, та таким крученим шляхом, аж до Палаццо Фарнезе, що я от-от втратив би його з очей. Падлюка міркував може, що Зогу стежить за ним. Повз Палаццо Спада він звернув аж до Тибру, ішов якийсь час узбережжям, спинявся, озирався, минув сади і палац Ченчі, а тоді шугнув у вузьку щілину недалеко від Монтанарської брами, зайшов у церкву і там я його, пройдисвіта, згубив, аж збісився, бо висмикнувся він мені з-поміж пальців.
Бігцем пустився я повз монастирський мур і мало що не наскочив на безбожника, який либонь увійшов у храм, а вийшов через бічну каплицю. Причаєний за деревом, я пропустив його, а тоді знов взяв на око і йшов з ним, вже в зовсім протилежному напрямку (я не знаю, навіщо каналії здалось так крутити?), поки не вперся в глухі мури якихсь палаців, маючи по ліву руку річку Тибр, Настала вже темрява і мені з-біса важко було розрізняти його мерзотну постать. Народу траплялося більше і бестія зовсім несподівано звертала у брами і у заулки, поки ми не вперлись у велику громаду домів і палаців, що заступають палаццо Фарнезе, до якого ми повернулися. І ось тут я його згубив. Христанек мій провалився немов крізь землю. Я кружляв навкола тих будинків, вистежував кожне подвір'я і не міг доглупатись, як і куди міг цей пройдисвіт так щезнути. Нічого казати, що від люті на самого себе і на все у світі, я мало що не ошалів. Втомлений, як гончак після ловів, добрів я до Палаццо Фарнезе, узяв собі ветуріна до П'яцца Навона і знайшов Зогу з його сеньйорою в котрійсь остерії. Найгірше було те, що Христанек не визначив дня наступної зустрічі, бо, як мовив, ще не було товару. Всі надії мої луснули. Я міг і до судного дня чекати тепер нагоди. Зогу потішав мене як міг. Я навіть не сподівався по цьому телепневі, що він має таке добре серце. Обіцяв мені з самого ранку перешукати всю околицю біля Палаццо і Фарнезе аж до річки, бо якщо Христанек щез якраз там, І то десь в тій околиці він і кублиться. А тамчасом, кавалере, — сказав він, — займіться марчезою Скіарчіфіко. Котра з них вам упала в око? Пальміра, чи Розалінда, ота чорявенька?" "Розалінда, коли хочеш знати, дурню".
"Не гребуйте ж, це неабиякі ласощі..."
"О, худобино, — сказав я, — невже ти гадаєш, що я маю твою натуру спорзного кнура, що задивляється на жінку тільки як на джерело насолоди?"
— "Нехай мене дідько схопить — зареготався гаданий кіпрський баша, — коли я задивлявся інакше на це кодло..."
Я тільки пошкодував, що не маю палічки, щоб оперізати його. Але було б недоречно гороїжитися і обставати за кращою статтю, бо й сеньора-булочниця ажніяк не брала того до серця. Навпаки, вона ще й реготалась, мов кобиляча голова, разом з Зогу. Я залишив їх і наказав ветурінові завезти мене на Віа Кондотті, де барон Шенк мав гарне і вигідне палаццо.
Старий щиро втішився мною. Він обійняв мене за стан, вийшовши до мене аж униз по сходах, повів по своїх покоях, показуючи свої колекції, серед якої не бракувало досконалих статуй, недавно викопаних в Порто д'Анціо, ні великої сили монет і камей, ні коштовного посуду, що його різьбив сам Бенвенуто Челліні. Дідок показував мені все це добро, яке він скуповував на аукціонах або брав борги у збирачів скарбів з минулих літ, як марчеза Чекка Черуфіні або кардинал Альбані. Потім він завів мене в бібліотеку і наказав принести іспанські вина.
"Найшановніший кавалере Рославець, — сказав він, — ви мабуть дивитесь на мене з поблажливістю, бо я знаю як поверховно трактує сьогоднішня молодь справи кохання. ІІовірте ж мені, що все, що я вам розповів, має глибоке джерело — пливе з самої душі і не має жодного зв'язку з забагами тіла, на які в мойому віці вже й не так дуже слід посилатись. Кохання моє до княжни неземне..."
Що правда, не міг би я того сказати, дивлячись на нього, як він заслинюється, розповідаючи про княжну. В старій печі дідько завжди вогонь роздимає. Але я не сказав нічого, аби не бентежити дідуся.
"Найдіть мені її, кавалере Рославець, я вас озолочу. Скажіть, що вам треба, і всі мої багатства до вашого наказу. А коли найдете її, обіцяйте край неба — нахилю для неї. Хоче мати престіл і корону — здобуду для неї. Не завагаюсь звербувати цілу армію, спорядити флот морський, щоб відвоювати для неї Понтиду. Коли треба, настрою всіх суверенів і всіх їхніх дипломатів проти Катерини-узурпаторки, а ви ж знаєте, яке ми маємо слово сьогодні, ми — Шенки, Ротшільди, Оппенгеймери — банкіри всіх королів і князів..."
Як вони собі це все легко уявляли, не розумів я ніколи. Один гадав, що для здобуття корони треба тільки добру роту гвардії, другий думав купити ціле королівство за своє золото, третій надіявся на секретну дипломатію, автім і Катерина не була аж така в тім'я бита, щоб осьтак віддати своє володарство. Але я мовчав і тільки частувався з його табакерки, яку він мені при прощанні подарував, бо я хотів дечого повчитись у цієї бувалої людинки.
Барон Шенк, хоч і завдячував своє багатство дружбі з монархами, вішав на них усіх собак. Він досконало знав всі таємниці альковів Людовика XV, що на його гадку був нездарою-бабодуром, який призвів Францію і її фінанси до цілковитої руїни. Він мав доскладні відомості, що діється в спальні у Катерини і хто там рядить — Зорич, Орлов, Потемкин чи Завадовський. Польського королика Стася обзивав нікчемою і попихачем у Катерини.
Про теперішнього французького короля Людовика XVI навіть не хотів говорити, маючи і його за чистої води рогоносця, а Марії Антуанетті бажав тільки так далі розтринькувати державні гроші, як це вона досі робить. Що ж до німецьких князів, то обзивав їх просто розбишаками з великого тракту, на яких гіляка чекає давно.
— "Запевняю вас, молодий мій друже, що тільки ми — стовпи всієї будівлі цього освіченого абсолютизму, нехай його дідько свисне, бачимо усю гнилизну її і вже ось-ось недалеку руїну. Спом'яніть моє слово, бо ви доживете до тих часів, коли все це одного дня лусне і розвалиться як зогнила колода. Всі ці голови сьогоднішніх наших владарів, перед якими ми ходимо ходорком, покотяться під сокирою катів. Гремить, гремить, кавалере Рославче, передгроззя навколо нас, — а хуртовина як блисне, як ударить, то розчахне струхлявілого дуба і так давно під'їдженого шашелями..."