Іноді, без попередження, мене відвідував Афендик і, вилискуючи своїми олив'яними очима з-за окулярів, увесь час напосідався на мене, щоб я кинув розшуки княжни у Римі, а подався здовж узбережжя, від Мессіни до Генуї і розпитував за нею у портах. Йому засіла нісенітна думка, що княжна подалася до Лісабону або й до Істамбулу.
"Навіть, якби вона і була в Римі, — казав він — то це всеодно що шукати голку в копиці сіна. Чи знаєте, скільки тута живе ось таких осіб під прибраним ім'ям?"
Я сливе силою випихав його до дверей:
"Ідіть до біса, пане Афендику — ваша мость, ви мені надокучили мов гірка редька. Я виїду звідси тільки тоді, коли упевнюся цілковито, що княжни тут немає. Всі ваші здогади мені наніщо не здалися..."
Він, як хом'як, покрутив носом і пішов геть, кажучи, що на мою неввічливість скаржитиметься графові. Я собі нічого з того не робив, а як собака висолопивши язика, чи в найманій портатіні, чи взявши на цілий день ветуріна, брався до шукання. Звичайно, була це не легка справа. Де тільки я не був, кого тільки не розпитував! Почавши під П'яцца Венеція аж до Вілли Торлонії і од Івана Літеранського до Монтанарської Брами, навкола Пантеону і в околі форума, розпитував я і за панею де Тремуйль і за графинею Піннеберг або Селінською, і за княжною Алі Емет, і за прінцессою Понтійською. Розпитував усіх, кого зустрічав і в остерії, і в готелі, і біля театрів, і в антикварських крамницях. Розпитував і ченців, і німецьких художників, і чічероне, і лакеїв амбасадора де Берні, і нічних сторожів, і ветурінів, і австрійських графів. Ніхто, але то ніхто не чув про таку особу, ані з опису не міг пізнати, кого мені треба, дарма, що багатьох людей, здебільшого з місцевого простолюддя, я просто наймав і обіцяв гроші, якщо найдуть мені хоч абиякий слід моєї княжни. Справді, княжна згубилася в цьому місті мов голка, мов піщинка в морі, але я шли, я просто таки горів тим, що вона проживає тільки в Римі, Це мене ще більше гнівило, я повертався додому, не чуючи ніг, валився на ліжко і спав мов той борсук, щоб другого дня знов зірватись і знов вештатись по вічному місті, шукаючи моєї згуби.
Провидіння либонь хотіло, щоб котрогось дня мойого побуту в Римі, коли я самотньо привітав новий, 1775 рік замість того, щоб податися в бік Тревізького фонтану, де я починав був обстежувати околицю і де, як мені казали, осіли якісь знатні особи з закордону, я чомусь подався в зовсім інший бік, до П'яцца Навона. Там я ажніяк не сподівався довідатись щонебудь про княжну, бо на П'яцца Навона товклося простолюддя, багато іноземців, а так, це місце було неохайне, де навіть підсвинки свобідно поралися у смітті, а кози по заглухлих вуличках щипали траву. Ідучи ось так замислено і без цілі, бо, признатись, з вечора і мене почали таки мучити сумніви, ану ж таки справді княжни тут немає, я знечев'я підвів очі. Дивлюсь, а гайдук навернувся просто на мене і загарчав як цербер: за ним два сердюки несли портатіну з якоюсь сеньйорою та либонь з її чічісбеєм. Мене ошелешило: тим чічісбеєм у портатіні був ніхто інший тільки ланець і пройдисвіт, крадій і халамидник — мій слуга з Венеції — далматинець Зогу! Ні! Цього не описати! Бевзь розсівся собі пишно біля дебелої чорнявої донни, таки патриціанки, вилискував сережками і перстенями на пальцях, на голові мав чалму, а на собі прегарний турецький, багато вишитий халат.
— "Зогу, ах ти ж песій сину, — гукнув я, — де ж мої куфри? Де мої сорочки і мої камізолі? Де мої дукати? Ти, злодіюко! "
Я аж підніс тростину і був би її неодмінно поломав на спині у пройди. Уся моя нещаслива пригода, подорож з Ліворна у піратській бригантині, адже ж з його, ланця, ласки, стала перед очима. Зогу пізнав мене та прожогом вискочив із портатіни і схопив мене за руки.
"Що хочете робіть, кавалере, тільки не зрадьте мене перед цією сеньйорою, що я був вашим слугою! Я збираюсь Мружитися з нею і вона знає мене як башату з Кіпру, який має сто виноградників! Що ж до сорочок і камізолів, то мені Аллах свідком, що як тільки я виїхав з Пізи, на напали проклятущі опришки і обчистили до голого тіла. Повірте, що я ледве не віддав духа за ваше майно і якби не добрі люди, то напевно лежав би і досі у рові при битій дорозі, порішений мерзотниками..."
Ланець, звичайно, брехав аж з носа курилося. Я міг би заложитися, що на ньому якраз сьогодні була одна з моїх муслинових сорочок. Але він так слізно мене благав, пік клявся, заступаючи мене від сеньйори, що моє серце, як звичайно, зм'якло. Але я все ще вдавав люте пересердя.
"В тюрягу тебе запроторю, небоже, провчу тебе раз і на завжди, щоб ти не тільки не був злодюжкою, але і щоб не зводив чесних сеньйор, удаючи башату..."
"Кавалере, — благально зложив він руки, — дозвольте мені не втратити хоч раз щастя, бо я його таки тримаю за хвіст. Ота марчеза віддана мені доскінно, а крім того має в Кампаньї дімок і винницю, не враховуючи і тутешньої її посілості біля церкви святого Андреа Делля-Валля; вона гам випікає булочки. Зробіть мені ласку і мовчіть, бо я знаю, що ви шукаєте когось і через те у вас на серці і смуток і гнів. А я один на це вам пораджу...
"Що, — аж спломенів я, — то ти, шальвіро, знаєш, де пробуває княжна і мовчиш?"
Він пояснив мені, що знати, де княжна, він таки не знає, але зате бачиться що третій день із Христанеком, і яким має справи.
"Які справи, ланцю, ти можеш мати з цим пройдисвітом?"
Зогу озирнувся: "Він приносить мені золоті дукати, а я їх міняю. За десять розміняних він мені дає одного..."
Мені аж мурашки пішли під шкурою. Я миттю збагнув, що Христанек таки робить фальшиве золото.
"Ні, кавалере — посміхнувся невинно Зогу, — це золото може таки й щире, фальшиві тільки гроші. Пан Доманський і цей святенний абат Рокатані нарешті доглупалися, може і через магію, як робити щось схоже на золото з будь-якого металу"...
Він показав мені одного дуката, який і справді виглядав на золотого, але був досить нездарно зроблений. Виміняти такі дукати міг би тільки такий самий ланець, який їх робив. Але мене цікавило не те. Я хотів знати, де живе Христанек і чи з княжною. Але Зогу нічого не міг сказати, бо фальшівники не довірялись йому аж так дуже. Воші зустрічалися з ним на умовленому місці, а потім щезали, Місця зустрічі були різні — раз на П'яцца Навона, раз біля Святого Петра ін-Вінколі, раз на мості над Тибром і ніколи двічі там само. Я суворо наказав Зогу, щоб того Ж вечора, коли він має зустрітися з Христанеком, його затримав як найдовше, про мене не кажучи ні слова, а я міг би тоді простежити, куди він повертається додому. Зогу побожився і присягнув, що ніколи не зрадить мене, що завжди буде до моїх послуг, а тимчасом повів до своєї нареченої, яка починала вже нетерпеливитись. Брехунець Зогу не витримав і тут: наплів про мене сім мішків вовни, і що я начебто князь з Семигороду чи Бористенії, володар незлічених багатств, ручкаюсь з усіми королями в Європі, а тепер перебуваю в Римі для власного дозвілля. Патриціанка була, до сто чортів, непогана, хоч у літах, що одцвитали. Вона сердешно мене привітала і, закочуючи очі, порадила мені, якщо я шукаю належної розваги, загостити у дім марчези Скіарчифіко.