Я стояв на мості та й придивлявся з нехіттю цьому дурінню юрби. Аж гульк! Ось тепер я здогадався, чому граф Врона і Зогу мене сюди покликали. У барці, уквітчаній та умаяній зеленим листям, барвистими килимами, плили знатні закордонні гості. У шатрі головної гондоли, до ката, сиділа княжна Володимирська, звичайно в масці, але я її вмить пізнав, а біля неї сиділа опецькувата личина з лентами через плече та з зорями; праворуч розсілася ще якась інша — мордастий одоробало у вишневому каптані, а за ними — інші люденята, мабуть якісь придворні гульвіси та й отара дамульок, не сказав би я, високої кондиції; були там і, старіючі паплюхи і молоденькі моргухи. А між ними, — хто б сказав! — гордовито розперся й финтик Христанек й пихата личина — Доманський, а також хитренний ласолюб Рокатані. Отакої! Уздрівши мерзотника Христанека, я спалахнув як хижий рись, схопив за шпагу і хотів гукнути ланцеві, що я таки осьде, що ще провчу його як треба. Але добродухий абат Гронкі всовістив мене, щоб я повівся дипломатично: тобто, не бешкетувати, все спостерігати і мотати собі на вуса. Я послухав його. Правда, досі я жив тільки одним почуттям, а тепер треба взятися за розум. Лють моя вщухла, бо ж з яким же я пломінним серцем дивився на княжну, що проїздила гондолою попід мостом. Бліда вона таки була; чи не служила їй Венеція? А може були у неї інші турботи. Була вона сумна, хоч посміхалася до народу, що її вітав.
Зніжна й лагідно вигравали лютні свої баркароли, плескотіла чорна хвиля каналу, гондоли повагом плили під мостами, одна за одною, народ розгулював, а я стояв, замислений, поки Зогу не сказав мені, що граф Врона і абат подалися понад каналом, з мосту на міст, щоб простежити, куди попрямувала валка гондол з княжною, та дізнатись, де її оселя. Я ж повернувся до нашого логова і заглибився в книги, роздумуючи проте увесь час, яка була б моя зустріч з княжною. Невже ніколи вона не згадала про мене? Невже не допитувалася про мою долю? Невже не допріла досі, оточуючи себе гроном зрадників і плутяг?
Після півночі нарешті з'явились абат і граф Врона, Мої побратими у біді. Засівши за стіл з кипрським винцем, абат розповів ось таке: "Княжна з іменем таки княгині Селінської, проживає недалеко від церкви Санта-Марія делля Фіоре." В остерії, де балювали мої друзі, розповіли сусіди, що це не маркіз де Вількур вирятував княжну з рагузької пригоди. Маркіз де Вількур вже раніше виїхав з Венеції, бо ж Людовик XVI не хоче мати ніякої суперечки з Катериною, заплутуючись у сумнівну справу княжни Володимирської, Регіни Понтіки. Клопотів у нього й так щонеміра. З Рагузи вивіз княжну начебто іспанський корсар, якийсь дон Сааведра Савеліо, гендляр з країнами Середземномор'я. Вивіз її за добрі грошенята, а не за її справу.
"А звідки були грошенята у княжни?" — спитав Зогу. Справа це темна, — прищулився абат Гронкі, — хто допоміг вивезти княжну з Рагузи достеменно не відомо. Що ж до грошенят, то мабуть деякі пливуть з невідомих джерел, може з Істамбулу, може й з Мадріду, хтозна. Подейкують у Венеції, що Христанек та Доманський — оті людці без роду і без племені, мабуть ловкачі у фабрикуванні фальшивих грошей. Інквізиція і прокураторія Венеції начебто, як, поговорюють, займається вже тією темною справою, бо ж у Венеції від недавна з'явилось чимало фальшивого гроша..."
Озвався й Зогу, що присівся до нас. Я ніколи не сподівався, що цей бабський перелесник, так швидко задомовившись у Венеції, мотає на свій хитрий вус усе, що десь почує, — парубійко був такий хват, знав, що в траві шелестить.
"— Кажуть, що княжна Володимирська, — промовив він, — не цурається грошенят і від ерцгерцога Тоскани, Леопольда Габсбурга, либонь і він ластиться до вашої княгині Селінської..."
"— Чортів син, — сказав абат Гронкі, — це найплюгавіший небіж цісаревої Марії-Терези. Вже його тричі простромляли стилетами тосканські патріоти. Це ж бо людомор, тиран і бабохват, яких мало. Можливо, що й він упада біля княжни та, на злість ворогам, підсипає і їй дещицю...
"— Не всидить і він у Тоскані, — зауважив Зогу, – скоро всім тим дрібним тираникам в Італії таки буде капець..."
"— Добре, — озвався я, — а хто такий той кнуряга у чорній масці, що розсідався біля княжни, знаєте чи ні?"
"— Це темна личина, кавалере, — це змій, дух, потвора, — нахмурився абат Гронкі, — це скрізь відомий чаклунище, відун, від Парижу до Петербурга; це чорнокнижник — граф Каліостро або інакше — доктор Джозеф Бальзамо. Де він тільки не перебував й у кого тільки не був! Навіть у Катерини — Като у Санкт Петербурзі, у Версалі, у короля Людовика, не кажучи про дрібних німецьких князьків. Це, мої сеньори, сказавши правду — шарлатан і пройдисвіт. Він може обдурити кожного, тільки не мене. Правда, у нього є деяка магнетична сила, ще мало досліджена, звідки та чому вона береться. Він нею хитро орудує. Одночасно він виготовляє (та й продає) так званий "елексір життя", а також якусь чарівну "воду краси", яка навіть, начебто, мавпячу подобу може переробити на красуню. Уявіть собі, як за ним вганяються хоча б тільки німецькі та австрійські архикрасуні! Крім того Каліостро — "кофт", тобто начальник таємного єгипетсько-франконського ордену. До того ще й астролог, алхімік та ворожбит..."
На другий день, я взяв із собою графа Врону, найняв гондолу та й поїхав до церкви Санта-Марія делля Фіоре, до палацику княжни. Окіл був хороший, палацик чепурний, графа я залишив у тратторії, а сам увійшов на кружганок. Золотий лист падав з дерев, лагідно пестило сонце. Двері відчинив мені, коли я застукав молотком при вході, парубійко, прибраний з-польська, чи з-козацька. Слугу я легенько відсунув на бік і увійшов у приймальню, де на стінах красувались звірячі голови з рогами. Наверх вели сходи, навкола стояли телепні — лакизи, а по сходах сходив Доманський, із шпагою при боці. Побачивши мене, він збагрянів. "Доманський, — гукнув я до нього здолу, — не пізнаєте? Не дібратися до вас! Де княжна? Ведіть мене до неї!" Падлюка спильна міряв мене своїми глузливо-злобними очима. "Вкотре питаюсь, де княжна?" "Княжна нездужає, — процідив він крізь зуби, — навряд чи зможе вас прийняти... Автім, кавалере Рославець, для взаємної користі було б добре, коли б ви взагалі сюди не рипались, бо приносите її величності завжди більше турбот, між розваги". "Он як! Коли ж це так княжна вирішила?" І я рішуче переступив ще декілька сходинок. Доманський загородив мені дорогу. "Я вам раз сказав, що княжна не приймає". З рукою на ефесі шпаги я підійшов ще вище. Втім, па самій горі, за Доманським, виринула пика Христанека. "А ось ти, негіднику! — вигукнув я осатаніло на появу ми і мармизи, — зійди-но сюди, чого ховаєшся, мерзотнику, Вмить полічу тобі ребра, псявіро". Раптом, поряд з Христанеком з'явилася ще одна постать. Я відразу пізнав того здорованя, який сидів у гондолі поряд з княжною. Маски на його обличчі вже не було, але обличчя це було відразливіше ніж маска. Це була нахабна пика людини ще не старої, але й не молодої, обличчя самовпевнене, одутле, мабуть під недоспаних ночей. Неповсякденні були тільки очі в глибоких яминах, як гадючі жала, безжалісно-хижі. Ці очі сверлували мене, світилися мстиво-холодним вогником. Признаюсь, я тратив владу над собою, я скам'янів. Рука моя, що рвалася до шпаги, звисла мов нежива, я стояв, мов уритий, мов замінившись у крижаний стовп.