Єдиним хто серед нас не мав ніякого заняття, був ангелянин Монтеги Уортлей. Він ледарював, валандався по місті, вистоював разом з роззявами біля герцогського палацу, ловив ґави в пристані над Рейном і розважався з моряками, врешті бив мух, яких в Мангеймі в літню пору розводилась сила-силенна.
Пополудні княжна кликала мене і, велівши закласти дормез, ми їхали на прогулянку, або над Некар, де він сходиться з Рейном, або під римські руїни, або проходжувалися у гаях. Для мене ці прогулянки були найчудеснішим дозвіллям. Я був тоді на самоті з княжною, здаля від мангеймської метушні; у гаях, де кували зозулі і височились дуби; на левадах, де сокотали коники-стрибунці, а вгорі ширяв жайвір. Але хто міг знати, де мандрують тоді думки княжни Володимирської та чи зауважає мене вона, йдучи поруч зі мною понад бистриною Некару, закутого в скелі?
Одного разу, переходячи через місток, в тихий передвечірній присмерк, я, підтримуючи її, гнучкостанну, почув, як бунтується моя натура, не втерпів і спробував її поцілувати.
"— Що з вами таке кавалере? — Холодно озирнула вона мене, як вже було колись і очі її стали здивовано-насмішкуваті, — що це на вас найшло зненацька?"
"— Ах, княжно, — зітхнув я, одволодуючи себе, — хіба треба мені, вкотре вже, сам не знаю, признаватись вам, що кохаю вас без міри...."
"— Бідний мій кавалере, — злагідніла вона, — я знаю, що мене ви більше кохаєте, ніж мою безталанну долю..."
"— Княжно Алі-Емет, — спалахнув я, — моя жага най безнадійніша і ви мені забираєте її, коли так кам'яно дивитесь на мене…"
Вона смутно посміхнулась.
"— Я хотіла б бути закоханою як ви, але це мабуть неможливо. Колись я кохала; це було як у казці та й мій суджений був із казки — індійський принц Галі. Це велике щастя знати, хто твій володар... Але Галі вже давно нема на світі, може він живе в іншому, стократи кращому, або може він відродився вдруге, і втретє, і живе, і ходить з нами, може він — ось цей легіт, що майнув поуз нас, може він цей жайвір, що шугнув у височінь, може він став цією синьою квіткою на леваді... Моя душа спустошіла, ви це розумієте. Ніколи нікого я не покохаю..."
"— Хочби й мене..."
"— Хочби й вас..."
Але озирнувши мене знов своїми темними, печальними очима, вона мабуть пошкодувала вже свого визнання, обійняла мене та довго дивилась мені в очі, немов хотіла вичитати всі мої мислі.
"— Кавалере, не треба сумувати. Знайте, що жінка в своїй натурі змінна. Сьогодні вона — крига, але завтра може стати полум'ям... Може колись прийде час і я навіть здокучію вам, покохавши вашу молоду завзятість..."
Ми поверталися, а на лугах вже срібліла роса.
"— Княжно, — заговорив я після довгої мовчанки, — чи вам іноді не хочеться втекти від метушні, яка навколо вас? Яка ж смутна іноді мусить бути ваша душа, пробуваючи серед цих усіх люденят?..."
"— Що з того, Рославче, — зітхнула вона, — іншої долі шукати вже пізно. Всі Рубікони перейдено і я сама прирекла себе на безталання. Мені говорили: на що ви порвалися? З чим? Дарма, — ось дивіться, я знаю, що я самотна, як ніхто у світі, але я наосліп іду назустріч долі, а вона буде, я знаю, люта, прелюта, мов катюга. Але в цьому і велика сила, не вірите мені? Ви гадаєте, що імператориця Като мене не боїться? Ця Семіраміда Півночі, ця могутня володарка? А я кажу вам: вона знає, що я вдесятеро сильніша за неї. Бо вона тремтить за свій престіл, як бюргерська крамарка, а за мною — сили духа, міць космосу. Ви розумієте це? Всі знаки Зодіака, всі зорі зі мною, чи розумієте це? Я їм скоряюсь і йду хочби..."
"Хочби до загибелі?"
"Хочби й до загибелі..." Відлунням зажевріли її слова. Й вона замовкла, замислившись.
Увечері, коли ми, збираючись до Музичної академії, сиділи в салоні, прибіг задиханий Христанек і попросив княжну на розмову у важливій справі, на самоті. Вони зачинились, а ми чекали в салоні. Я подумав собі, що на черзі знов якась Христанекова каверза. Визирнувши через вікно, я побачив, що перед польським готелем похожають два герцогські блюдолизи — капітан Гарольд і барон Вахтендонк, мабуть чекаючи когось, чи чогось. Втім із спальні вийшла княжна, а за нею Христанек і я бачив по його стурбованій пиці, що якась його справа не виходить.
"— Друзі, — сказала княжна прикладаючи долоні до скроней, — і я бачив, що вона спаленіла від гніву, — цей електор Палатинату не тільки чорний на обличчі, але і чорний у своїх намірах. Це просто нахабний мужлан.... Уявіть собі, що він хоче з мене зробити свою титулярну любаску, metresse de titre..."
З тремтом на устах, княжна наказала Христанеку розповісти нам усім, про що йдеться. Я гадаю, що цей шальвіра таки був посередником-заведієм у цій ганебній справі, бо йому не дуже хотілося виявляти її перед свідками. Але кінець-кінцем розповів, що до нього конфіденціально прийшов капітан Гарольд (саме той, що проходжувався з Вахтендонком) і передав від герцога ось що: герцог Карл-Теодор, на жаль не може з політичних міркувань і своїх зобов'язань перед могутніми цього світу, публічно виявляти свою симпатію до княжни Володимирської, але його розум і серце з нею. Якщо б він запросив її на презентацію при свойому дворі і в своїй резиденції, то це викликало б величезне хвилювання в усій Європі. Йдеться не тільки про Катерину, але й про віденський двір і про пруського короля, який тільки чекає на привід, і негайно вирушив би на Палатинат, щоб його загарбати. Отже герцог запрошує княжну в його мисливський замок Зальцбах, де він, герцог, її чекатиме з паланням серця. Вже зараз карета стоїть біля монастиря капуцинів і очікує княжну.
Капітан Гарольд, передаючи це запрошення, від себе додав, що зацікавленість герцога княжною Володимирською небувала; він її бачив у театрі і у місті, спостерігаючи з вікна, коли вона проїздила на прогулянку. Герцога можна вважати закоханим у княжну, бо він вже відіслав свою теперішню титулярну коханицю, марграфиню Марієнвердер і збирається обсипати княжну велекоштовними добродійствами та подарунками, він надіється, що вона не відмовить йому взаємності, якої він благає.
І барон Вахтендонк і капітан Гарольд вважають, що це нагода, якої добиваються дуже імениті жінки. Якщо княжну зустріла така почесть, яка, за всіми ознаками, не є наслідком хвилинного захоплення, а справжньою буреломною жагою, то княжні заздритиме неодна високоуроджена претендентка на таку увагу з боку його високості.