Княжна відповіла, що ціну конфедератам вона сама знає, а використовувати треба кожного. Поки що, на жаль, мусимо задаватися з усякою дрібнотою, але прийде час, коли це все осиплеться як пилюга і матимемо діло тільки з великодержавами. Не тільки час працює на нашу користь, але й сили вищі, космічні, які нас вибрали для великої мети і великих призначень.
З цим вона нас відпустила, бо хотіла зайнятися кабалістичним ворожбитством. Я пішов ще повештатись по місті з Монтеги, відчепившись від Доманського і Христанека. Ангелянець радив мені краще бути здалека. От ще якби і княжна відсахнулась від них. Проте — найважливіше, що я був біля княжни. Мене могли турбувати сумніви, я не давав і зламаного шеляга на справу конфедератів, що як і всі наші здогадні побратими, були тільки як той Савка та тільки на інших санках; один одного не переважить, хоч на одній гіляці повісь. Шушваль і голота відбирала княжну у мене, але доля, доля діяла невблаганно і шляхи наші роковано сходились, довічно і досмертно, хотів би я того, чи не хотів.
Монтеги, — сказав я ангелянцеві, — чи ви знаєте, хто така княжна?
Ніхто того не знатиме, — посміхнувся він, — ставлю сто на сто, що хто обіцяв собі по ній багато, піймає облизня.
Чи ви маєте когось на думці?
Телепень зареготав. Він не був такий недотепа як здавалось.
— Тільки не вас, сказав він, позіхнувши. Ми стояли на мосту над Некаром і дивились на його бистрину, прозору і усміхнено-голубу в місяці. Біля нас стояв чоловік, ще молодий, замислений. Він був у горожанському вбранні, але постава його була струнка, військова. В срібному відсвіті місяця з під трирога виглядало його цікаве обличчя; рубане як у граніті: трохи задертий ніс, тверді щелепи, веселі, ясні очі. Він спильна поглянув на мене.
"— Чи не зустрічались ми десь, молодий чоловіче? Чи ви, бува, не спинились у заїзді "Під Чорним орлом"?
— Ні, я живу "Під Оленем", — відповів я, — може ви мене бачили на святі, під час приїзду Єлисавет Другої, біля польського готелю?"
"— Я – поляк, — відповів незнайомий, стиснувши раптом уста, — але я з Радзивіловою галайстрою нічого спільного не маю. З його комедіантством поготів. Я б розігнав цю зграю картачами. Вони тільки соромлять Польщу. Ця каналія — продовжував він сердито, немов до нас, немов про себе, — горлає про свій патріотизм, а це вони довели Річпосполиту до загибелі. Ця каналія п'ятьсот літ дудлила мед-пиво, мордувала і гнобила людей, ґвалтувала, різала і рубала, зривала сейми і бунтувала, коли хтось розумніший хотів вкоротити її сваволю, ричала "не позвалям!" і "вето!", її сьогодні пошивається у спасителів вітчизни! Завдяки їм розділено Польщу тиранами, а буде ще другий розділ і буде третій... Польщу врятують не вони, ці мочиморди і ревуни..."
"— А хто?"
"— Люд". — Суворо відповів незнайомий — В той час, коли ці всі патріоти, що роздирають шати, будуть теревенити і нишком служити царям і цісарям, щоб тільки повернули їм їхні маєтки, за вітчизну повстане люд, повстануть прості люди, мужики, не з пірначами і карабелями, а з вилами і косами... І так буде не тільки в Польщі, так буде скрізь... Тиранам і деспотам приходить край..."
"— Я читав у Лондоні ще невидану брошуру такого американця, — вкинув Монтеги, — Томас Пейн, чи не так? Він те саме говорить..."
"— Зараз на Америку дивляться всі люди розуму, — озвався незнайомий, — не тільки дивляться, але спішать стати в одну лаву з воїнами американської революції... Я сам їду в Париж, а звідти в Америку... За свободу треба битись на кожному клаптику землі..."
Я спитався його, чи можна буде його ще десь бачити. Цей чоловік мені подобався. Він говорив, так, неначе наказував.
"— Що ж, заходьте, коли хочете, — сказав він, — тільки поспішайте, я хочу від'їхати звідси якнайшвидше. Ви звідки, юначе? З України? А я з Білорусії, з-під Кобрина, — він привітливо посміхнувся блакиттю своїх смілих, але й добрих очей, — то ми сусіди... І Україна теж буде колись вільна. Чи пам'ятаєте Вольтера: "Україна завжди прагнула до свободи..."
Він нетерпляче вдарив по ефесі шпаги.
А як спитати вас?
Спитайте капітана Тадеуша Костюшка, — промовив він; підняв трирога, махнув нам рукою і подався через міст, понад річкою, попід розлогі мангеймські дуби, що росли над бистриною.
8
Ось минув тиждень після тріумфального в'їзду княжни у Мангейм, а сонне повсякдення заволоділо площами і заулками, що стали від спеки пустельними. Що ж, до рябого біса, сталося? Тиша, пилюга, ніде не шиширхнуло. Де ж обіцянки Радзивіла? Ось вір його ораціям! Дні минали, а герцог Карл-Теодор ані в гадці не мав запросити княжну бодай на коротку презентацію. В польському готелі, де розташувалась княжна Володимирська й її почт (та й я перекочував туди ж з-під "Оленя"), сиділи ми, мов сонні кури на сідалі. Княжна обурювалася на таке виразне ігнорування. Де ж та герцогська обіцяна протекція, де ж "довічний союз", де "секретні договори", та й де ж оті батальйони охочекомонних, що, мовляв Радзивіл, стануть при нашій справі, вірні до скону? Про нас не забули тільки герцогові шпики — пронози, що сновигали, швендялися, та винюхували мов та зграя щурів попід нашим готелем та біля нього, а я вже вмів пізнавати їхнє поріддя по ящірчих пиках, та в'юнких постатях. Видать, рознюхували пеські синове, з наказу ясновельможого свого герцога, що за штучка сама княжна.
Один тільки герцогський спальничий, якийсь капітан Гарольд, навідався до нас, з тим, що герцог, мовляв, нікого не приймає, бо це день святого Карла-Боромея, а післязавтрього — день його ж святого Теодора, а на третій день — святого Бонавентури і його високість поїхав на лови. Але по пиці цього брехунця я бачив, що все це крутійство. Я навіть сказав йому, що всежтаки чужинці в Мангеймі не могли б пожалітися на перебільшену гостинність. "Що ви хочете тим сказати, кавалере?: — Зукоса поглянув на мене цей шельма-капітан, — хіба ж не шанують у нас гостей, зокрема високоуроджених і заслужених, усією Європою прославлених за кебету і політичний розум?"...
"Воно може й так, — відповів я, — та тільки буває, що у вас дехто надто високо несеться, а як знаєте; з цуценяти всеодно лева не буде"...