Всілякої братії осьде вешталось чимало в садах і біля церков і біля резиденції та готелів, були тут і цісарці і венеціанці і шведи і, навіть, араби та вірмени. Я наказав везти мене до готелю "де-ля-Польонь", де, як мені сказали, була головна польська квартира і де я міг би довідатись щось про княжну. І справді шляхти біля того готелю було як мурашви. Панки походжали в пишних контушах, з литими поясами і соколиними перами на хутряних шапках або на конфедератках, з шаблюками, з підголеними чубами і з розпушеними та підкрученими вгору вусами, пшенькали і цвенькали, індичились і гороїжились, але, як я довідався, здебільшого були завжди без шага в кишені. Багатіші товклися по палациках і їздили цугами та з гайдуками, але більше було голодранців, які приїхали сюди на возах своїми шкапинами і юрмились навіть за містом у шатрах, Були тут і полячки як квіточки і дебелі матрони — жінки і дочки конфедератів, які також сновигали в натовпі, або походжали павами, замітаючи брук своїми сукнями.
Мене оточили і розпитували про всіляке, називаючи мене "пане граб'я", від чого я звичайно відмовлявся, хоч тут кожний величався розмаїтими титулами, з яких "пан староста" чи "пан полковник" були найнижчими. Я попросив, щоб вони завели мене до князя Кароля Радзивіла, але він був на аудієнції. Цей Радзивіл за всіма ознаками, сидів на грошах, бо шляхтюри говорили про нього з пошаною, а як їли або пили в господах, то посилались на "рахунок пана воєводи". Шляхта була у войовничому настрою, гомоніла, що як не сьогодні, то завтра, рушить на війну і завдасть чосу і Катерині і цісарцям і Фридрихові за розділи Річіпосполитої, а "короля-коханка" тобто Станіслава Августа Понятовського, обзивали найпаскуднішими прізвиськами та нахвалялися дати і йому доброго бобу. Деякі з них, молодші, з-французька одягнені, мене попередили, щоб я нікому з цих горластих панків не позичав грошей. То ж, щоб відчепитися від них, я оселився не в готелі "де ля Польонь", а дещо далі, в господі "Під Оленем", ген — над Некаром, куди шляхта не ходила, бо їй там набір ніхто не давав нічого.
В галеріях, біля резиденції герцога, я познайомився з панком, який називав себе графом Вонсовичем-Вроною, але хоч виглядав финиткувато, увесь у мереживах і позументах, з тростиною і лорнетом, вже за третім словом позичив у мене п'ять ріксталерів. Про Радзивіла цей хвалько говорив звисока, кажучи, що такі як Радзивіл, його — Врони, дідам і прадідам, подавали стрем'я, а його власні дідові маєтності у Великопольщі, на Литві і на Україні, (які сконфіскували король Стась і Катерина, бо він пристав до конфедератів), втричі більші ніж Радзивілові. З королем Понятовським він був начебто за панібрата і навіть разом з ним користався принадами однієї варшавської балетниці. Автім, він натякав, що йому самому мало бракувало, щоб не стати королем, бо Катерина і на нього заглядала ласим оком, але на таких як вона — німецьких мацапур, вій не звертав ніякої уваги. З того всього я зрозумів, що цей Вонсович-Врона, як у нас кажуть, із села Брехунівки, але я його не відганяв, тільки слухав його теревенів і частував обідом та шоколадом, який, як він казав, добре пити чоловікам, бо це найкращий з усіх афродізіаків.
На другий день я таки добився до цього князя Радзивіла, який сидів у свойому салоні, під картинками модних майстрів, що здебільшого малюють на сороміцькі теми. Радзивіл був обважнілий, брязклий від вірного служіння Бахусу. Бундючився він серед своїх мочиморд — шамбелянів, конюших і спальничих як китайський бовванець. Конфедератська братія товклася в передпокоях, хлептала мед і оковиту, бряжчала шаблями, гукала: "Не позвалям..." Манери у Радзивіла були маніжні; одягнений він був у атласний французький каптан із лентами і зорями, із самоцвітом на кожному пальці, солодкий немов марципан, хоч натура у нього була, я гадаю, ажніяк не солодка.
Це ж він, як я чув, їздив у себе на Литві у санях, запряжених ведмедями і для пустої забави таких самих п'янчуг як він сам, виганяв своїх кріпаків на пожертя отим ведмедям. Були й інші забави.
Мене, коли я сказав, що я "крігсцальмейстер" княжни Володимирської, цей собачий син обійняв, називав "панекоханку", спильна озираючи через лорнет. Княжну він величав "нашою августішою союзницею у фортуні і на безфортунні", але докладнішого нічого не сказав, крім того, що незабаром сподівається її приймати у Мангеймі. З цього виходило, що Афендик таки не помилявся.
Радзивіл, дізнавшись, що я з України, белькотів, надимаючись, що, начебто незабаром до нього приїдуть з чолобитнею депутати з Запоріжської Січі. Хизувався своїми зв'язками і з Віднем і з Венецією і з Рагузою, але у великі розповіді не входив, бо, можливо мав мене за царициного шпика. Не вельми так і прилещуючись до нього, я пішов собі геть.
Ось так байдикував я у Мангеймі декілька днів, побував на Італійській комедії, бачивши самого герцога в ложі, прослухав кілька непоганих квартетів, ходив з Вроною до кав'ярень, читав газети і дожидав приїзду княжни, На гроші Афендика, яких було добра тисяча різною монетою — і в луїдорах і в ріксталерах і в гульденах, я справив собі обнову: два каптани, синій і кармазиновий, декілька парчевих камізоль, з шість пар штанів різного кольору, нову перуку, орнаменти і мереживо. Врона аж охав і ахав та казав, що мені позаздрив би вигляду кожний дюк, тільки мені треба набратись трохи делікатніших манер, бо мої, мовляв, простакуваті, мало маніжні.
Серед вовків жий, по вовчому вий. Вся ця титулована голота в Мангеймі шанує тебе не за розумом, а за одягом, а щоб вона тебе не взяла під копита, треба прибирати і личину, кращу за їхню. Злидні навчили мене, що з людьми треба бути якнайхолодніше, лікті мати міцні, бо затруть тебе в натовпі, думки свої треба ховати і що черствіша твоя душа, тим більше тебе шануватимуть.
Нарешті одного ранку Врона-Вонсович прибіг до мене, щоб я мерщій ішов до польського готелю. Вже навіть на дальших вуличках і заулках зібралося чимало різноманітного народу. Біля самого готелю збудовано нашвидкуруч арку та оплетено її биндами, прапорцями і гірландами. На самій горі був щит з двоголовим орлом та написом "Ave, Imperatrix Elizabeth Secunda". Не треба було питатися що це за збіговисько; я збагнув, що чекають нікого іншого, а княжну. Серце моє затріпотіло. Врона казав, що я аж зблід. Втім із мосту над Некаром показались вершники: ціла кавалькада шляхти в кармазинових жупанах, з рукавами, що розлітались крилами, а на списах майоріли жовті і сині прапорці — це були Радзівілові драгуни і двірські козаки. За ними вигравала на конях що найіменитіша шляхта; а тоді цугом у восьмеро коней із струсячими на чілках перами, загримотіла карета, яку, як я довідався, Радзивіл найняв у герцогського каретника. Форейтори гукали на народ "Гарр!"; народ розступався, гайдуки стояли на зап'ятках у жовтих ліберіях, а коли карета під'їхала до готелю, попід аркою, гайдуки зіскочили і простелили килимок під ноги. Княжна вийшла з карети з Радзівілом. На ній була фіолетна сукня з хвостом, через рам'я лента святої Анни, прип'ята зорею. Волосся було добре припудроване і містерно уложене, а на ньому сяяла коронка. За нею вийшли і мої давні знайомі — Христанек, Доманський і Монтеги Уортлей, при шпагах і з орденами, надуті мов індики. Натовп шляхти зашумів і загукав: "Vivat Principessa Vladimiriensis! Vivat Elisabeth Secunda Imperatrix Omnium Russiarum! Vivat Serenissima Augusta Regina Ucrainae atque Pontidae! Vivat!"