Коли я зійшов униз, у таверну, Пер Жільяр, та й усі його домочадці, мене не впізнали, тільки ходили навколо мене і охкали. Служки стріляли на мене з-під ока, а найстарша дочка Соланж аж спаленіла, як дика ружа. Смачно повечерявши, м пішов на трагедію і чимало небридких паній з мушками і жилками на скронях, що означало (увечері) — "спробуй, а не пошкодуєш", — озиралися за мною вельми зальотно. Проте вдаватися в нові знайомства я не хотів. Просто, я насолоджувався волею, плескав акторам (як і всі), хоч трагедія Корнеля була нудна аж роздирай рота, а потім пройшовся повз готель Кольбера аж до церкви Сен-Жермен-на— Лугу, забрів у кафе Конті, випив шоколаду і повернувся додому, безжурний і хмільний весною та Парижем.
В господі батька Жільяра мене зустріли з ще більшою гостинністю. Увесь вечір ми всі, як одна сім'я, розважалися, хто чим хотів: одні співали, дівчата грали на клавікорді, якийсь довгань свистів на флейті, студенти танцювали до схочу із служками, Пер Жільяр частував нас вином, а Соланж паленіла і прикривала віями очі, з чого видно було, що я їй таки був довподоби.
Слід сказати, що вся ця компанія була чортівськи гостроязика, особливо, якщо йшлося про політичні справи. Студенти, писарчуки і всіляка братія, не виключаючи Пера Жільяра, вішали всіх собак на короля, а особливо на королеву, яку прозивали різно, здебільшого величали її "австріячкою", "кривопикою" і "губатою фльондрою, що має десятки коханців" та "марнотратницею", яка пустить (якщо вже не пустила) Францію з жебрацькими торбами. Вішали собак і на міністрів, всіляких дюків, графів і кардиналів, бажаючи їм кольок і трясці та посилаючи їх до тисячі чортів і відьом. Над бідолашним королем глумилися, не залишаючи ніякого сумніву в тому, що він важить для них не більше, ніж стоптаний патинок. Один з сорбонських бакалаврів, Тасіньї, виголосив сороміцьку орацію, перетикану латиною, на смерть Людовика XV, обдаровуючи небіжчика такими епітетами, з яких "лежибок", "бугаюка", "ледар", "бабодур", "юбкоборець" були ще найлагіднішими. Другий бакалавр, що вчився на юриста, прізвищем Корбо, справді схожий на вороненя, гицав по дубовому столі і співав непристойні пісеньки на адресу теперішнього короля і королеви, що дівчата аж затикали вуха. Я, правду сказавши, дивувався, як вони не бояться ні генерального прокурора де ля Шальоте, ні його посіпак. Але, видно, вони всі були свої і між своїми, а Пер Жільяр сказав мені, що скоро в Парижі співатимуть не таких ще пісень. Соланж запитала мене, чому я такий сумний і не веселий як усі, але я звичайно не ділився з нею моєю журбою.
На другий день, коли вчорашня забава у перший день побуту на волі вишуміла з моєї голови, я роздумував над справами поважнішими. Перша моя думка була, звичайно, біля княжни: що з нею діється? Може їй не вдалось проскочити і вона зараз в лабетах жандармів та яриг? Від однієї цієї думки я здрігався.
Я пішов навіть на Орлеанське узбережжя і походив біля палацика княжни Алі-Емет, що маячив самітньо і порожньо, серед лип і ясенів, з вікнами, забитими дошками. Серце моє охопила печаль. Я ще ніколи не почував себе таким самотнім, ніколи мене так не млоїла туга.
Повернувшись, я написав і відніс на пошту листа до Андрія Розумовського з двома проханнями: жодним людям, які з'явилися б у нього з дорученням від мене, не позичати грошей і друге, якщо б люди такі були або будуть, дізнатися у них, куди вони прямують із Страсбурга.
Потім я посидів над Сеною, під розлогим осокором та роздумував над своїм чудесним спасінням з рук зловісного графа Шавіньї і всієї цієї проклятущої королівської таємної експедиції. Хто був тією добродійною силою, що мене так нашвидкуруч визволила з хурдиги і видерла з неймовірної халепи? Мої батьки? Розумовський? Цієї можливості я не виключав, бо зв'язки у них в Парижі були, як говорили, неабиякі. Але як би я не ламав собі голови, я впирався лобом у стіну. Все було в темряві, і я вирішив, що всі мої спроби розгадати секрет мого визволення надаремні і більш нема над чим роздобарювати.
Найголовніше, що я видерся з хурдиги і похожаю по волі, та й пора мені було подумати над тим, що далі робити. Найкраще було б, звичайно, повернутися до Страсбургу і засісти за навчання, забувши про княжну і всі її справи. Це було б найрозумніше, що я вчинив би. Гуцати по Парижу ось таким неробою було безглуздям. По-друге, треба було бути обачним та сумирним, бо я не сумнівався, що паризькі шпики мене так легко не спустили з очей і може навмисне (ця думка вразила мене як блискавиця) дозволили мені ходити на свободі до часу, поки я не наведу їх на слід княжни.
Наприкінці тижня, який я провів досить безцільно, прийшов лист від Петруся Розумовського, бо Андрія в Страсбурзі вже не було. Він написав мені, що всі страшенно дивуються і турбуються, що таке діється зі мною, чому я стирчу в Парижі. Дуже журяться мої матінка і батенько, які вже писали до Ханенка, що за чудасія зі мною? Чи, бува, я не набрався якоїсь недуги, або чи не розбестився грою в карти?
Розумовський не припускав, щоб я попав у лихе товариство, бо оце недавно були у нього два достойні кавалери, барон Христанек і граф Доманський, які передали мого листа з проханням про гроші, але не хотіли нічого розповісти про свого любого молодого друга, тобто про мене. Розумовський жалів, що не міг їм дати більше, але зібрав яках сотню ліврів. Після того гості, хоч він їх запрошував на почастунок, бо був заохочений їхньою (особливо барона Христанека) галантністю і освітою, скоренько відійшли, кажучи, що прямують до Швейцарії, щоб поклонитись мудрецеві у Ферне, пану Вольтеру.
Лист добросердого, але наївного Розумовського мене заспокоїв у тому відношенні, що, як видно, княжна без пригод добилася таки до Страсбурга. Подумки, однак, я посилав сотні чортів по адресі двох пройдисвітів. Звичайно, їм і не снилося їхати на поклін до Вольтера, який їх цікавив, як торішній сніг. Просто вони замели за собою сліди на всякий випадок і їдуть зовсім в іншому напрямку, може в Мангейм, або куди їх дідько поведе. Інакше сказавши, лови тепер вітра в полі.
Мангейм, Мангейм! Тепер він мені верзся по ночак; я ним маячив. Мангейм — це єдине місце на землі, де у мене є хоч найменший і проте єдиний промінь надії зустрітися з княжною. Якщо я не поїду до Мангейму, вона щезне з моїх обріїв.