Самозрозуміло, що бевзь Уортлей і Христанек схвалили цю пораду, княжна ж мовчала, але мені аж ніяк не всміхалося бути жертвенним цапом. Чому я мав своєю шкурою віддуватись за безеценства всіляких бельбасів?
Від самого Парижа вони висіли на моїй шиї, я їх годував, поїв та ще й платив за всі їх витребеньки. Чому вони тепер сидять, як мокрі, общипані куріпки? Чому Христанек, який дер недавно носа, наче мільйонер на біржі, і тільки кропив себе перфумами, став такий масійський, що його в кишеню сховаєш? Не кажу про лондонського дармоїда, але де ж ті метафізичні сили, з якими воловодився Доманський, "доктор рерум філософарум", щоб його дідько вхопив?
Мені хотілося зірватись та прозвати їх різно: ледарями і хапугами, голопупенками і свищохлистами, всесвітніми волоцюгами і финтиками, але мій погляд упав на княжну.
Вона сиділа тиха-тихесенька, сливе непритомна, тримала хустину і не шиширхнула, як було з нею, коли ми потрапляли в халепу. Думки її були либонь далеко і очі лише сумно погасали.
У мене защеміло серце, жаль охопив мене, вся лють минулася як хвилька по воді і я сказав, що тільки задля княжни я готовий на все, щоб її рятувати.
— Добре діло твори сміло, — приморгнув дурисвіт Доманський, і я знав, що в його чорнющих вирлах блимає глум; — Для милого дружка і сережка з вушка, кавалере.
Рука пані де Тремуйль лягла на мою руку. Вірний приятель — то найбільший скарб, шепотіли її смажні уста. Але на вияви почуттів було ніколи, добігала одинадцята година.
Я наказав служці покликати господаря і вияснив йому, що ми щойно одержали депешу від старої тітки нашої молодої пані де Тремуйль, яка проживає в Люневілі, а була колись близькою особою до його величності польського короля Станіслава Лещинського. Тітка, мовляв, занедужала, а що йдеться про виконання її останньої волі в цій печальній юдолі та про заповіт, пані де Тремуйль, в супроводі своїх панів секретарів, мусить негайно виїхати до Люневіля і післязавтра повернутись. Я ж, з уваги на те, що розмінна контора вже зачинена, вранці візьму гроші з мого рахунку і заплачу належне за наш побут.
Згодом я сам собі дивувався, як це я міг світити очима, коли так ловко брехав. Гадаю, що тільки завдяки моєму достойному виглядові і ораторському талантові, цей бемул-господар, який було з підозрою витягнувши наперед своє поросяче рильце, вислухував мої баляндраси, пройнявся довірою і позбавився своїх сумнівів, наказуваних самою натурою. Сам Доманський колись говорив, що ось такого господаря готелю чи таверни і в ступі товкачем не влучиш, бо вони, драбуги, добре розбираються не стільки в людях, скільки в їхніх кишенях.
Але, як на те диво, чи може нам справді таланило в констеляції Марса, господар сам сторгував нам візника і постшез, приладнав кошика із смаженими курчатами та декількома пляшками бургундського вина, випровадив утікачів з низькими поклонами та віншуваннями щасливої дороги до Люневіллю та повернення.
Мені було важко розлучатися з панею де Тремуйль хоч на декілька днів та й соромно було піддурювати таку щиру людину, як господар "Білого орла", але не було іншої ради.
Я зачинився у своїй кімнаті та віддався гірким роздумам. Я не міг собі дарувати, що я дав Доманському листи до Андрія і Петра Розумовських із слізним проханням про гроші. Вчинив я це наоспіх, і тепер рюмсати нічого. По-друге, найпізніше завтра, я повинен, не чекаючи на ніяких кур'єрів, видертися звідси і чимшвидше самому поспішати до Страсбурга, бо ж коли візник повернеться і скаже, що довіз їх не до Люневіллю, а до Страсбургу (чи куди вони йому скажуть по дорозі), а до того ніяка розмінна контора мені ніяких грошей не видасть, то господар буде не в тім'я битий і збагне, в чому вся справа.
Справді, двадцять докторів і професорів не додумалися б по такого складного становища, в якому я опинився. Воно було не тільки скрутне, але й безглузде. Мене охопила знову така лють на себе, в першу чергу (хоч досталося і всім дурисвітам), що я метався по кімнаті немов тигр у клітці.
Служка принесла мені вечерю і пляшку іспанського вина "Сангреіль-Торо", яку я, з того горя, сам видудлив та й звалився на лежаку. Всілякі картини плили переді мною. То я уявляв собі, як княжна подорожує постшезом із трьома ланцями, які насміхаються наді мною і срібний сміх пані де Тремуйль приєднується до їх підлого реготу. Але й інші, приємніші речі, ввижались мені, аж поки я, після всіх цих пертурбацій, не заснув кам'яним сном.
3
Прокинувшись того пам'ятного соняшного ранку , перше, що я побачив, протираючи очі, це були два жандарми з оголеними палашами, два телепні, що стояли коло мого ліжка. В кімнаті топтався, як осатанілий кнурик, наш господар, а крім нього нишпорило декілька людців в чорних каптанах, яких я, з їх одного виду хижих лисюр, пізнав як службовців судейської поліції. Моє серце впало аж у п'яти.
— Мосьє Рославець, чи як вас звати, — встромив у мене свої пронозисті очиці чоловічок, що був либонь старший серед яриг, — іменем його величності короля ви арештовані. Збирайтесь щошвидше, поїдете з нами.
Яриги, що нишпорили по моїй світлиці, зв'язали в клунок мої речі і папери, нюхаючи їх неначе голодні щури. Ми зійшли униз, на ґанок, а звідти на вулицю, де чекала карета, в яку поперлася зграя чорних судейських гончаків, а в другу, меншу кароцу, посадили мене поряд з двома жандармами.
На вулиці зібрався народ. Господар готелю, а особливо його жінка, яку мабуть чорт на махових вилах приніс, відпроваджували мене потоками найогидніших прізвиськ. Мене називали зайдою, шахраєм-іноземцем, заведієм, шагалією і найсобачішим сином. Народ їм у тому ретельно допомагав, тобто обдаровував мене епітетами, які точно виясняли становище горожан міста Нансі до мене і до таких як я пройдисвітів. Я намагався зберегти камінний спокій, але серце моє обливалося кров'ю. Сльози мимоволі котились по моїй щоці. За що? За що мені судилися такі знущання і страждання? Любі батьки мої, добрі друзі Розумовські, Ханенко, Скорупа! Земляки мої! Чи думалось коли вам, що ваш син і добросердий та чесний товариш зазнає такого сорому, такої ганьби? Краще було б, щоб він не приходив на світ божий.