"Прощавайте, княжно Алі-Емет, — я накинув на себе кирею, — вірте мені, що не йдеться тут про політичні справи, про мій страх перед ними. Будь-яка зрада, найменше вагання, далекі від мене. Я не сумніваюсь у вашій царственній крові, у ваших священних правах на престіл всіх Русей та Понтиди Євксинської, я покохав вас не тому, а тому, що ви стали мрією життя мого, як блискавицею вразили ви мене з першого погляду, вибраною ви стали мені на все життя, злеліяв вас з першого погляду, як найчистішу, білішу ніж сніг лілею, вірив у вас, як у зорю, що звістує день..."
"І ви не помилилися, кавалере Рославець, — порвисто вигукнула княжна, — як могли ви здатися на поговори лихих людей? Вірте мені: проходила я крізь хвищу і заметіль; над чорним виром нашого плюгавого безчасся блукала; стрічала на тому тернистому шляху облуди, зради і підлості всі кушення нашого продажного віку, але я минала ці вири і вирви неопаленою і недоторканою. Серце моє було як криця лицарського меча, дівиче тіло моє не належало до нікого ніколи, ніколи..."
Вона обняла мене і жалісливо притулилась до мене. Це була горда орлиця, яку я знав, а нагадала мені вона Офелію, ніжну і лілейну, що блукала над виристою рікою, з високим серцем, враженим терпкою образою і гнівом на увесь цей підступний світ. Запах її коси, сльоза, що заперлилась на її довгій вії, злякане, майже дитяче обличчя, все це обдало мене невимовною рахманню. Я вмить забув про всі мої постанови і впав до її ніг, обійняв її коліна. Ковтаючи і собі тиху, але палку, юнацьку сльозу, я завірив її, що ніколи її не залишу, будь-там що, я благав її пробачити мені.
Уста її тремтіли. Разом з моїми вони злилися в поцілунку. Мабуть ця сцена була гідна пера вибагливого письменника.
Княжна понюхала флакон із солями, бо либонь була близька до зімління. А тоді змахнула сльозу і засміялась. Бо ж і вона була жінка нашого химерного, вередливого і мінливого сторіччя. її смуток в одну мить змінився безтурботністю. Всі грози минули, її посміх в мигтінні гаснучої свічки, в півмороку тієї нужденної мансарди, зажагтів як райдуга. І, наперекір усьому, я почував себе окриленим, але, — ой леле, леле, — чи ж знав я, горопаха, що моє безталання тільки тепер починається?
6
Дні стояли хороші — з лазурним небом, із садами в цвіту, взяті ніжним зефіром. Весна бо в Парижі завжди чудесна. І Париж вигулював і вирував вдень і поночі. Однак кабалістичні піраміди Дами з Азова справді не брехали: фортуна ніяк не пестила нас. Ні прінцеса Поліньяк, ні Ламбаль, ні маркіз де Водрейль (гадано, нині важлива персона у молодої королеви), ні ніхто інший із "бузкового оточення" у Версалі, не з'являвся з дорученням, чи хоча б з куртуазійними візитами. Алі-Емет припасла вдосталь робронів, фонтажів, струсячих пір, модних брилів, на нежданне запрошення, хоча б у Малий Тріанон. Або королева Туанетта забула про наше існування, а може й не знала про нього зовсім, бо була зайнята витанцьовуванням менуетів, або новою комедією в свойому театрику, або будуванням нових павільйонів, чи навіть цілого села із фанерних дощок, де вона й її товариство переодягалися за пастухів і пастушок, пасли і доїли корови, вмаяні биндами, ремиґаючі в таких же тендітних хлівах, з люстрами і паркетами, по яких бідолашні корови ковзались на своїх позолочених ратицях. Догляд пастухів і пастушок був швидше химерний, бо, тільки звечоріло, вони розбігалися по парку, граючись з королевою у хованки та насолоджувалися допізна під кущиками, ніж пильнували своїх корівок. Що ж до пуцулуватого нового короля, то він зачинявся з міністрами в кабинеті та вивчав напалені на нього політичні справи в Європі і то пильно, бо навіть перестав ганятися за зайцями у полях і лісах ІІІуазі чи Фонтенебло. Та й у Версалі і в Тріаноні цієї весни було розваги досхочу.
А наш палацик тимчасом облягали крамарі і доставці з рахунками. Злощастям нашим був постійний дефіцит. Христанек, щоправда, приніс раз двісті дукатів, але вони щезли вмить. І дарма що він канючив по всіх домах гри з ранку до вечора та й до світанку, карта йому не йшла. В одному вертепі, де він спробував заграти мірандоля чи загнути "пароле", перетягнувши карту, його спіймали та, видать, добряче наклали по шиї і виштовхали за двері. Доманський також не міг нічого порадити. Всі способи роблення грошей, а він їх нараховував триста, були нерентабельними, казав він, поки врешті не знайде формули на виріб штучних діамантів чи золота. То ж нам докучали злидні і я, зітхаючи, вибирав і банку сотні вже не з моєї тисячі, яка пішла з вітром, а батькові, призначені на закуп верстатів. В банку гляділи на мене із співчуттям, вважаючи, що я збився з пуття.
Але мені це все було байдуже; я віддав би все, щоб позбавити княжну від іпохондрії; а хвилево розрадити її можна було тільки коштовною розвагою, тобто повести до Італійської комедії чи до опери, де ложі коштували солоно (а нам пасти задніх не пристоїло), або купити пуздерка з чудодійними мастями і пудрами, чи якусь золоту дрібничку з діамантом. А каруселі, а звіринці, з бегемотами і носорогами, а куафери, а флорентійські брокати, а гайдуки, а дуеньї і лакеї, а зграя дармоїдів, що звалювались до нас щодня? Все це за дурничку не купиш!
Тимчасом нашого полку прибуло, бо одного дня, коли я вранці прийшов у спальню Дами з Азова, щоб читати їй "Газетт де Франс" та німецькі діарії, там вже сидів кістлявий телепень з довжелезними ручищами, з телячими білими віями та з кінськими зубами. Він закидав з-англійська і я збагнув, що це власне і є отой ексвайр Монтеги Уортлі, який прибився до княжни ще в Ротердамі. Він процвиндрив всі гроші, які мав від достойних батьків і був відряджений до Лондону в секретній місії. Мабуть від Алі-Емет він мав доручення пробувати грунту для її справи при дворі короля Джорджа III.
Цей одоробало зукоса, але приязно поглянув на мене, підморгнув і простягнув свою здоровенну п'ятірню. Треба було привітати його як побратима, бо ж і він, як глумився Доманський, також був безнадійно задурений у княжні і готовий чвалати за нею на край світа. Я сумнівався, чи така коняча натура здібна взагалі до якогось ніжного почуття і, врешті, нічого проти нього не мав: таких суперників, як він я не боявся, а до того, як я чув, у ангелян кров риб'яча і жіноцтво трактує їх звисока. Не знаю, що він доповів княжні, бо при мені вони розмовляли про речі швидше нісенітні ніж розумні та секретні. Говорилось про півнячі бої в Англії та про баль у Букінгемському палаці. Однак англієць, як я зауважив, був чимсь стурбований і тричі визирав крізь вікно на вулицю.