Те, що Косач робить оповідачем її історії такого-от Рославця, дає йому, як автору, багато переваг. По-перше, як уже мовилось, в історії цій більше міфів і легенд, ніж достовірних фактів, особливо, коли йдеться про походження "самозванки" і про ту справжню роль, яку її претензії на російський престол відігравали в тогочасній європейській політиці. Рославець всього цього не знає. Він лише вислуховує, що йому розповідають інші — кожний свою версію, свою "казку". Ну, і, ясна річ, щось сам спостерігає, про щось здогадується. Але як людина, що нічого в політиці не розуміє, до того ж ще наївна і довірлива, не дуже вміє одне з одним зв'язати, відсіяти невірогідне від вірогідного. "Всевідаючий" автор був би змушений представити своєму читачеві якусь єдину і чітку концепцію: претендентка — дійсно дочка імператриці і Розумовського, або вона — насправді швачка Еліза Фінк тощо. Автор — "дослідник" мав би представити всі версії, всі реалії і визнати свою неспроможність робити між ними якийсь вибір. Однак в романі, за жанром пригодницькому, таке взагалі неможливе – втрачена була б стрункість і жвавість дії. Оповідач Рославець має право не знати. І від цього ніщо не втрачається. Навпаки, дещо виграється: загадковість княжни підсилює складність її характеру, породжує рембрантівську різкість світлотіней, що її оточують. Та й всі версії взагалі стають непотрібними. Приміром, про їв. Шувалова як можливого батька княжни можна й не згадувати, бо про це Рославцеві ніхто не розповідав, та й не міг би розповідати: ця чутка розповсюдилася пізніше, вже не за життя "самозванки".
Ю. Косачеві — людині, може, й було б цікаво дізнатися, була претендентка справжньою принцесою чи тільки аферисткою, але Косача — письменника все це не дуже й обходить. Але він відтворює добу, що відзеркалюється у боротьбі пристрастей і холодних політичних розрахунків навколо цієї претендентки. Між іншим, європейських володарів, їхніх міністрів і агентів теж не дуже обходило, була вона справжньою чи ні. Вони інтригували з допомогою цієї химери проти іншої володарки, проти сильної держави-конкурентки. В цьому був сенс, а не у встановленні якоїсь там династичної справедливості.
Саме тому, що правда про княжну Тараканову не була його головною художньою ціллю, Косач вибирає версії, що виставляють її у досить непринадному світлі. Найближче її оточення — це шулер Христанек, шарлатан Доманський, людці без честі і совісті, які тут лише заради власної поживи і у відповідний момент зраджують, продають не тільки Рославця, але й саму княжну. Усе її життя, яким його спостерігає Рославець — це якась майже безсенсовна нервова діяльність, безупинний біг з місця на місце, з однієї резиденції до іншої. І усюди все закінчується скандалом, вимушеною втечею — від боргів, від гніву того чи іншого князя, навіть від жандармів, що стоять на стражі закону. Це й правда жалюгідне, повне дрібних інтриг і внутрішніх свар життя — тодішнє, всяке, вічне. І це — пригоди. Дуелі, тюремні ув'язнення, втечі з-під стражі чи таємничі визволення за наказом невідомих покровителів, напади піратів і перемоги над ними. Особливо багато пригод випадає на долю Рославця. Така його доля і його вдача. Він не ухиляється від небезпеки, сам іде їй назустріч. Приміром, мордує графа Лімбург-Стирум, який, на його думку, залицяється до княжни...
З цими залицяннями не все ясно. Рославець вірить їй, що вона — чиста й не має коханців. Інші розповсюджують чутки, що вона — просто жінка легкої поведінки, яка заради політичної підтримки і грошей служить примхам сильних світу цього. Косач свідомо залишає свого читача у сумнівах. Взагалі завдяки тому, що оповідь веде Рославець, який не все знає і не все розуміє, автор дістає змогу зайняти ніби позицію невтручання. Він не нав'язує нам, як правило, своїх суджень, думок, переконань. Але засобами художніми, опосередкованими, він нас по-своєму переконує.
Хоча б відносно княжни. Це — образ складний, суперечливий, аж ніяк не однозначний. В ній є все. І своєрідний прагматизм, і своєрідний месіанський фанатизм. Вона безумовно людина непересічна. Як жінка — негарна, а однак спроможна примусити кохати себе, вірити собі, йти за собою. І не тільки тоді, коли йдеться про такі прості і цільні натури, як Рославець. І тертий німецький банкір, і тонкий французький дипломат — її вірні слуги. А втім вона й сама — жертва великої політики: "Княжна, — каже Шенк, — порвалася на бій з силами історії, але сама не була її силою". Тому на неї і чекав такий майже комедіантський кінець.
Оповідь, яку веде Рославець, має й ту перевагу, що дозволяє авторові свободно, природно, невимушено стилізувати роман під літературу XVIII століття. Не тільки тому, що тоді романи у більшості були "розповідями" чи "записками" героїв, "записками", начебто лише знайденими і виданими справжніми авторами. Річ ще й в тому, що така оповідь дає Косачеві змогу стилізувати сам текст, саму лексику, саму манеру викладу. І тут в пригоді сталася навіть і мова Косача: вона дещо полонізована, дещо латинізована і тому виглідає більш архаїчною.
Одне слово, Юрій Косач написав хороший роман. Він добре скроєний й гарно зшитий. Форма і зміст становлять нерозривну єдність. Книга читається легко, читацька зацікавленість пригодами, характерами, життєвими реаліями не вщухає до останньої сторінки. Власне кажучи, вони ніби були створені один для одного — цей письменник і ця книга. Висока культура, знання мов, можливість користуватися архівами і бібліотеками світу, можливість хоча б сьогодні подивитись на місця дії — Париж, Майнц, Венецію, Неаполь, Пізу, — слав'янське походження, органічний зв'язок з нашою країною, глибоке володіння її культурою, її історією і не в останню чергу прогресивні переконання — все це, помножене на письменницький талант, і покликало до життя "Володарку Понтиди".
Тому перш ніж перейти до деяких зауважень та побажань, хочу зразу ж зазначити, що книга вже є, вже довершена, без вагань.
Юрій Косач майже десять літ працював над рецензованим романом. Він досконало вивчив не тільки історію княжни Тараканової, але і історію епохи, в яку вона жила і діяла. Географія, костюми, тама атмосфера — все це мене переконує, все це виглядає для мене правдивим. Але й мені впали в око окремі, нечисленні неточності. Напр.: при згадці про "Вертера", який тільки-но вийшов друком, зазначається, що його автором був "радник Гете". Однак Гете у 1774 році ще не був таємним радником, взагалі ще не жив у Веймарі.