Володарка Понтиди

Сторінка 134 з 142

Косач Юрій

"— Які то способи, — прогомонів барон Шенк, — виявилися не надто рентабельними..."

Походивши по кімнаті з заложеними за спину руками, барон поглянув глумливо на Христанека і сказав:

"— Справа графа Олівейро де Аггіара мене цікавить. З усіх ваших розповідей, кавалере Христанек, цю одну вважаю найбільш імовірною. І саме через те, я раджу вам забути про графа Сен-Жермена та марграфа Гессена, а покладатися тільки на мене. Я асигную на викуп княжни та на всю справу вашу і графа де Аггіара сімдесять пять тисяч дукатів. Можемо приступати до дії..."

Гультяй зібгався, але згадка про тисячі осяяла його посинячене обличчя. Врешті врешт — вирішали гроші, тобто барон Шенк.

На другий день, 29 березня, бріг "Вільгельм Оранський" підійняв якорі і з попутним вітром, із затоки річки Ваалу і поуз Східам, вийшов у Північне море. Роттердам, Рійсвік, Дордрехт, залишилися за нами із своїми чепурними дімками під черепичними стріхами, дамбами і вітряками. Ми йшли на Захід, в Англійський канал, у Плімут.

4

Тумани залягли над Англією і над усім побережжям Каналу від Портсмуту до Плімуту. Ми, на "Вільгельмі Оранськім", прибилися до гавані серед густої, сивої мряки, крізь яку блимали відсвіти Еддістонського маяка, ревіли флейти, лунали вигуки шкіперів, проривались мерехтливим намистом вогні. Кораблі збивались стаями яструбів, але навіть на нашій палубі, на декілька кроків не можна було нікого побачити.

Наша подорож з Роттердаму була без пригод. Бріг ішов на всіх парусах, коли ми проходили повз крейдяні береги Англії і нас здоганяли та переганяли фрегати, корвети і кліппери флоту його королівської величності, які, як і ми, йшли до Плімуту.

В плімутському рейді, крізь жовтаву мряку, крізь перегуки команд, скрип снастей, вривалась музика — це ж, раз виступаючи, раз поринаючи у мряці, прибували кораблі ескадри Орлова і на їх вітання в місті спалахували фейєрверки. Проте настрій у нас був далекий до святкового. Лоцмани відводили нас на дальші стоянки, а ми стояли на кермі і сповиті в мряку стиха шепотілися, намагаючись розглядіти, де кидають свої якорі фрегати Орлова. Здалека долітали до нас скравки рідної мови і ми вслуховувались в них, похнюплені та нашошорені. Товклися по палубі незвиклі до моря граф Вонсович і абат Гронкі, обидва чорногорці і ще якісь Шенкові послугачі. Треба сказати, що всі оминали Христанека, що, прикидаючись недужим, лежав в одній з кают. Та й я, звичайно, псявірі не йняв ніякої віри та й не вв'язувався з ним у розмову. Тільки попереднього дня, зустрівшись з ним під час нічної вахти, коли всі спали, я йому стиха сказав: "Порахунки наші, мості папо Христанеку, залишимо на пізніше. Не думайте, що я забув про них. Розраховуватись нам є за що, але зараз перша справа — визволення княжни. Пам'ятайте це, — проказав я, дивлячись шельмі в очі, що бігали у нього як у наляканого щура, — тільки зауважу якесь шальвірство з вашого боку, присяйбі, не обійдеться, щоб я на три цалі не всадив вам під ребра шпагу..."

"— Та що ви, кавалере, навіщо лихе споминати, — лестився шельма, — чи ж мало ми з вами світа пройшли, цур йому — лихому..." Хто ж би то вірив його лестивим словесам?

Багато я передумав за цю подорож, багато дечого зважив, хоч з ніким не ділився. Хвилювались сірі води Каналу, зривався провісний вітер, ломотіли щогли, скрипіли реї. А я був самотній, один із своїми роздумами, гіркими ж до біса, один із своєю долею, що не ощаджувала мене, невдаху, своїми витівками.

Ні, правий був Шенк, що княжна — це ажніяк не іскра, що запалює пожежу. Проміткості було у неї чимало, у свої сіті вміла багатьох заволокти. В засобах вона не розбиралась. Всі ми — були тільки їй потрібні ляльки, якими орудувала за своєю примхою. Може тільки Орлов зумів підкорити її. Що з того? Саме це її згубило, коли вона стала на мить тільки жінкою. їй щастило, їй йшла карта, поки вона була холодна і байдужа, комедіантка без душі, упевнена, що її покликано до великих справ. Так, це було тільки уроєння, бо це не вона кермувала своїми всіми інтригами і примхами, а комусь була потрібна її метушня і, коли ця комедія скінчилася, то й княжну, як таргана, розчавлено без жалю, бо й вона — як і ми всі, була тільки фігуринкою у чиїйсь безжурній забаві. Та чи не безглуздо роздумувати над тим усім? Не ми керуємо своєю долею, а Фатум — ота непроглядна мряковина, що, коли прийде наш час, сповиє нас і всі наші дерзання, і буде вся наша пря на цій землі — надаремною...

"— А скажіть таки, кавалере Рославче, хто ж таки ота жінка, якою ми так турбуємось? Чи варта вона всього того?..." Як не дивно, — навіть, якщо б біля мене ось тут на кермі бріга, у вітрі, уночі, не проскрипів голос Шенка, я сам себе міг запитати про те саме.

"— Ви, Рославче, — сказав Шенк, притримуючи трирога від вітру і обтулюючись киреєю, — губите зопалу свої юні літа, вітчизну, фортуну, добре ім'я... Але ж ви молодий. А навіщо ж я, старий пес, жбурляю гроші на діло, на яке ніякий лихвар не позичив би шеляга, хоч би й на найвищий процент? Навіщо думаю повсякчас про цю особу, яка має десятки імен і жодного власного, волочусь за нею по всій Європі? Друже, чи не причарувала вона нас із вами?..."

Я розвів руками. "Не в моїй натурі залишати друзів у біді, — сказав я, — а про мої сокровенні думки — мовчімо. Ви справді, бароне, вірите в чарування? Я вірю у дволикість, у двоєдушшя, що визначує наше сторіччя. Лицедійство — ось що всюди й усім верховодить. Наша княжна — це лише лялька на маскараді лицедіїв, бо вона й сама дволика. А хіба іншою вона може бути в наш блискучий вік?"

"— Не судіть так суворо, кавалере, — посміхнувся Шенк, — лицемірство — це єдиний борг, який чесність може повернути собі від підлості... І ось бачите, княжна чарує пас тим, що повертає свій борг чесності, хоч і сама не вірить в неї. А я не правлю від вас, юначе, ніякого боргу. Бо ви не дволикий. Ви чесно йдете не лише у нерівний, але заздалегідь програний бій. Чи ви знаєте, що на це шкода вашого життя? Проте я певен, що перемогу над двоєдушшям принесе тільки нове сторіччя. Воно валитиме всі лицемірні вартості, воно покладе край підлості. Збагніть це, кавалере! В нашому сторіччі блиснули покищо тільки досвітні вогні, бо ж день ще далеко... Ви може чули про такого Франкліна? Про "Вбогого Річарда?"...